І будуть люди

Володимир же (віднині ми так його й називатимем, бо хрестини є хрестинами) подарунками розпорядився так: прапор поставив у хаті в кутку, звільнивши наперед той куток від образів, і не ходив, звісно, з ним на вечорниці та на вулицю, як сподівалися парубки й дівчата. З червоної ж матерії не став шити собі «галіхве» чи сорочку: переборовши спокусу, відніс до сільради:

— Оце, дядьку Василю, жертвую на прапор, бо той, що над сільрадою, вже зовсім обшморганий.

— Не «жертвую», дурню, а дарю! — поправив суворо Ганжа. — Радянській владі пожертвування не потрібні, не така вона бідна… — І, відтанувши обличчям, міцно потис хлопцеві руку. — А за подарунок — спасибі!.. Спасибі, Володю!..

Годинник же носив у кишені, прип’явши до паска золотим ланцюжком. І годинник той завжди був аж гарячий: іде чи не йде Володя, а все — хвать та й хвать за кишеню рукою — чи не загубився часом? А як стемніє, то вже й не виймає руки з кишені: ану ж хто візьме та й висмикне за ланцюжок!"

"Лягаючи спати, обмотував ланцюжком ліву руку, самого ж годинника клав під голови. І нацокував на вухо Володі дорогий подарунок соненята й сни, і бентежив комсомольське Володьчине серце, до кінця віддане світовій революції, зовсім уже непролетарськими снищами: стоїть він неначе під вербою біля ставка, обнявшись із дівчиною, стоїть і цілується, як найостанніший куркульський синок, а дядько Василь свариться йому з-за дерева пальцем: «Оце така в тебе комсомольська свідомість?» — «Так це ж я, дядьку, ненарошне». — «Було б ненарошне, коли б я тебе застукував щоразу із іншою. А то й учора цілував цю саму, й позавчора, й позапозавчора!» — «А й справді,— холонучи, думає Володька, — а й справді, що ж це воно таке, що я стою під вербою з однією й тією ж?» Та й просинається, втікаючи від Ганжі, бо не знає, що йому й відповісти… Лежить, наслуховує, як лунко й чітко цокотить у тиші годинник, і сам собі боїться признатися, що йому не так важко було б уже й пояснити, чому одну й ту ж дівчину обіймає він уві сні під вербою!

Ще три дні пробув Федір Світличний з своїм загоном у Тарасівці. Муштрував хлопців з поповнення, ганяв їх до циганського поту, — щовечора поверталися новобранці додому такими, що вже й рідні матері їх не впізнавали, і жінки їх цуралися: запилені, замурзані, тільки очі блищали, як у арапів. Сунули мовчки кожен до столу, вимагали охрипло: «Що є поїсти?» — молотили за чотирьох, тільки жовна ходили під шкірою, а потім, сп'янілі від ситості, зморені втомою, добиралися до постелі та й падали замертво на подушки.

— І то ж лежить, як колода, кумасю: не поворухнеться, не притулиться, тільки зірветься серед ночі та й кричить, як скажений: «В атаку!» — аж діти посхоплюються.