І будуть люди

Крутнув раз, крутнув удруге, посвітив котячим оком, оглянувся на бійців:

— Ну, ви, хлопці… той… ідіть собі, не лякайте баришню… А я розпитаю в неї, куди граф утік…

Хлопці, все ще оглядаючись, посунули до дверей, залишаючи свого командира наодинці з француженкою, яка вже дивилася тільки на оцього красеня-«касака», з такими очима… такими промовистими очима, що нехай би вже й різав, тільки щоб не дуже боліло!

Федько ж, пообіцявши бійцям поговорити із заморською красунею, сам не був дуже впевнений в тому, що розмова вдасться: знав він по-французнкому всього два слова: «мсьє» і «мадмузель». Оскільки ж «мсьє» не підходило, то лишалося всього одне слово, і Світличний вирішив обійтися тільки ним, доповнивши його мовою жестів. А що жести в Федька були досить-таки промовисті, то француженка дуже швидко зрозуміла, куди гне оцей зовсім уже не страшний «касак». І вмить висохли — заблищали очі, ніжним рум’янцем пойнялися щічки, сліпучо засяяли зубки поміж червоними, створеними для міцних чоловічих поцілунків губенятами «мадмузель».

Розмова швидко пішла на лад, а в перервах учив Федько свою нову знайому пити вино просто з пляшки і вимовляти соромітні слова."

"Аж уранці відшукав Світличного розлючений комбриг. Збіг разом із своїм ад’ютантом широкими сходами, переступаючи через тіла поснулих бійців, шарпонув високі позолочені двері, за якими бухали постріли, і застиг із вражено розтуленим ротом.

Всього надивився комбриг за своє життя, а такого ще зроду-віку не бачив: на пишній графській постелі, скинувши к чорту кружевну ковдру, посеред порожніх пляшок з-під вина сиділи голісінькі Федько і француженка. Федько тільки для чогось узув чоботи з острогами, а розкисла від вина та любощів француженка, хихикаючи, цілилася з маузера у великий графський портрет, що висів навпроти у важкій чорній рамі.

— Приший оту контру, чого він, гад, витріщився! — під’юджував Федько, підтримуючи подругу за рожевий лікоть.

— А, трах-тарарах! — заревів комбриг, прийшовши до тями. — Там світова революція гине, а ви тут…… розводите!

Федько, схопившись, клацнув каблуками (дзінь-дзінь! — задзвонили малиново остроги), виструнчився, поїдаючи очима начальство, глибоко ж цивільна француженка, незнайома з статутом, верескнула, кинула важкий маузерище, спробувала натягнути на себе простирадло, але комбриг розлюченим чортом підскочив до неї — і нагаєм! нагаєм! — по ніжних отих булочках! Гувернантку як вітром здмухнуло. А за француженкою, взявши з місця в кар’єр, рвонув і Федько, рятуючи від нещадного нагая вже свої, порослі густою вовчою шерстю («На щастя», — казала колись повивальна бабка), мускулисті, як у призового рисака, половинки.