І будуть люди

Прилаштували двері, прорубали невелике віконце, наносили на постіль сухої трави, натягали дров — хоч усю зиму топи, — і майже затишно було довгими осінніми вечорами, коли в залізній печі весело тріскотіли дрова і вогонь кидав гарячі полиски на стіни, на стелю, на трьох мовчазних людей.

Тільки вовчий важкий дух так і не вивітрився з цієї землянки.

IV

Де тільки й носило Федька всі оці роки!

Всю громадянську не злазив з коня. Гасав по Україні, аж повітря свистіло над головою, рубав шаблюкою направо й наліво — тільки голови котилися в збиту пилюку, тільки розкраяні навпіл тіла, змахнувши мертво руками, валилися з коней на землю, а Федько наче самому нечистому душу продав: жодної латочки, бодай хоч подряпини на його видубленій, обвіяній всіма вітрами, пропеченій то морозами, то спекою смаглявій шкірі. І то нехай би остерігався, не ліз у січі, не перся під кулі! Де там! Де найбільший кривавий шарварок — там і Федько! Де найшвидше можна клюнути носом у землю, скуштувавши отієї гарячої, туди його сатана і несе! Шаблюка в правій руці, маузер — у лівій, кінь гарячий і земля гаряча — під ним, небо гаряче — над ним, кров гаряча — в жилах; вже сама смерть утікає від нього: не подивиться, шалапутний, що вона з косою, налетить, рубоне — котись, контра, до свого господа бога!

Ще й коня доп’яв собі під пару. Чорний як ніч, злий як собака, — так і намагається гризонути за голову або плече, цюкнути гострим як бритва, копитом просто в груди! Якось один із бійців зазівався — вмить загойдав ногами в повітрі: ухопив його клятущий огир у зуби, задер високо голову та й носить по двору! І то біс із нею, із шапкою, шапка — діло наживне, таж разом із шапкою попалася в міцні зуби й густа кучерява чуприна, що її, на свою біду, пишав та ростив кінноармієць. І коли б не Федько — світити б отому бійцеві голою, як яйце, головою — на глум товаришам, на сміх дівчатам!.

Лише одного Федька й підпускав отой жеребець до себе. «Чорт на чортові їздить!» — казали бійці, дивлячись, як їх командир безбоязно йде до коня. Злетить у сідло, напне поводи, закладе два пальці до рота — свисне, аж коліна підламуються, — тікай геть з дороги, якщо тобі життя дороге! — і тільки вихор помете пилюкою вслід та випадковий зустрічний, ледве відскочивши на узбіччя, притримає перелякано шапку: був щойно вершник — і нема вже вершника, — майнув чорною блискавицею, протупотів у шаленім кар’єрі — тільки степ тугим бубоном задуденів йому вслід!

Всією неспокійною душею, баламутною вдачею полюбив Федько оці конармійські будні. Нескінченні переходи та мандри. Скажені галопи. Вітром наповнені груди. Важку шаблюку в руці. Лоскітливий холодок від посвисту куль — твоя — не твоя! Громовий тупіт копит.