І будуть люди

«Сам бачиш, господи: не заради того, щоб урятувати шкуру свою, а тільки дотримуючись святих твоїх заповідей, я не оскверню вуста свої лжою!»

Помолившись, з серцем, повним спокою, з прояснілими очима заснув міцно Оксен."

"Після того, як Івасюта сказав слідчому, що Гайдук у нього не ночував, його звели віч-на-віч із старим.

— Громадянине Івасюта, ви стверджуєте своє свідчення, що Гайдук не ночував у вас у ту ніч, коли загорілася хата Ганжі?

— Стверджую, — тихо відповів блідий Оксен.

— Оксене! — закричав страшно Гайдук, вирячуючи очі.— Кажи правду, Оксене!

— Ви свідчите, що це правда?

— Як перед богом свідчу!

— Оксене! Я по твою душу і з того світу прийду!

— Виведіть заарештованих!

Через два дні відбувся суд: Івасюту виправдали, Гайдука засудили до розстрілу.

Гайдука вів із суду худенький конвойний з зовсім юним, що його ще й бритва не торкалася, обличчям. Супив грізно рідкі бровенята, погукував на перехожих, що зупинялися:

— Проходьте! Проходьте! — цілився багнетом важкенної гвинтівки в згорблену спину старого.

Гайдук ішов усе повільніше й повільніше. Поглядав зацьковано то вправо, то вліво, а недалеко від в’язниці раптом поточився-поточився, зламався в колінах, ліг на дзвінку промерзлу землю:

— О-ох, сил моїх уже немає!

— Уставайте! Чуєте, вставайте! — торсав його кінчиком багнета боєць.

Довкола відразу ж почали збиратися цікаві, вже залунали повні співчуття, а то й осуду голоси:

— Бач, заганяли старого!

— Боже, що воно діється на білому світі!

— Та нащо ти його отим ружжом штрикаєш? Не бачиш хіба: він і так помирає!

Гайдук перевернувся на спину, жалісно скривив поросле брудною бородою обличчя:

— Людоньки добрі, пом’яніть раба божого Михайла!.. О-ох, не штовхай мене, синку, я й без цього помру!

Вкінець розгублений, конвоїр переклав гвинтівку в ліву руку, а праву, нахилившись, подав Гайдукові, щоб допомогти старому звестись на ноги.

Цієї миті й чекав Гайдук. Ще в суді твердо надумав: утікати! Тихцем витрусив з кишені тютюн, затис у руці і так і йшов, чекаючи слушної хвилини. І коли боєць нахилився над ним, Гайдук сипонув йому тютюном просто в очі.

Скрикнувши від несподіванки, боєць ухопився руками за очі, а Гайдук, хижим звіром скочивши на ноги, підхопив гвинтівку, клацнув затвором:

— Ану, хто смерті хоче?! Ну!..

Гублячи шапки й хустки, сипонули на всі боки на смерть перелякані доброхоти: стрибали через тини, аж лозиння тріщало, ломилися в хвіртки та ворота, рятуючись від лихої кулі. Гайдук глянув на бійця, що осліпло крутився на місці: «Пристрелити?.. Так ще охорона почує…», — перехопив гвинтівку за дуло, пожбурив у город та й сам майнув через тин — де тільки й сила взялася в старечих ногах.

Тиждень блукав степом, не наважуючись завернути додому.