І будуть люди

Помітивши мачуху, відвернувся, пожбурив гній на руду паруючу купу, знову пірнув у чорну пащеку дверей, і вже звідти залунав його сердитий голос:

— Ну, ти, покрутись мені, покрутись! — і, видно, вилами — ляп корову по боку! Та затупотіла ратицями, зітхнула — аж застогнала. «От не повернуся більше сюди! — вирішила раптом Таня, з ненавистю дивлячись на комору, що розсілася жаднющою бабою посеред двору — стерегла добро. — Залишуся в мами, бо краще з голоду вмерти, ніж отут жити!»"

"Погода теж видалась — під Танин настрій. То стояла на диво ясна гожа днина, припечена, правда, першими заморозками, а сьогодні небо супилось, супилось, щосили стримуючи сльози, загорталося в сіру хустку та й зарюмсало з обіду нудним «свинячим» дощем. І враз посмутніли, втратили останні святкові барви лани: голо, непривітно, незатишно стало в полі.

Чим довше вони їхали, тим дужче йшов дощ: сіяв і сіяв прозорі зернини на почорнілі стерні, розбухлі ріллі, на дороги й людей, яких лиха година повиганяла з хат. Коні вже роз’їжджалися копитами в грязюці, налипала вона й на колеса, відпадала важкими шматками. Ось уже й перші калюжі появилися на дорозі — не весняні, повні сліпучого сонця й блакитного неба озерця, а каламутні, холодні, свинцеві, наче віспою, подзьобані дощовими краплинами.

Проїжджали повз спорожнілі села та хутори: все поховалося від негоди, хати поглибше насували стріхи на білі лоби, тільки кліпали маленькими вікнами з-під мокрих гостроверхих шапок.

Дим котився з бовдурів важкими сизими клубками, по стріхах, донизу, опадав аж на землю та й розпливався над промоклими споришами, подорожниками та калачиками. Тільки голі дерева не ховалися від того дощу: ворушили нахололими пальцями, струшували воду, що збиралася краплина по краплині в кожній складочці кори та й струменіла звивистими цівками донизу.

Поки добралися до Хоролівки, зовсім стемніло. Але кожну вуличку, кожен будинок вгадувала знудьгованим серцем Таня — відкинула кобеняк, і хоч дощ сік їй просто в обличчя, навіть не прикривала долонями широко розплющених, повних надії й чекання очей. Бо їй враз здалося, що все оте: і силуване заміжжя, і хутір, і сльози, й розпука — все те залишилося позаду, назавжди щезло в оцій темній ночі, і як тільки вона переступить поріг своєї хати, так і стане враз колишньою, безтурботною, щасливою Танею. І все худеньке обличчя її, з темними тінями під очима, з загостреним підборіддям, з порожевілими від хвилювання щоками, світилося такою надією, що гріх би було обманути її сподіванки, якби в нас була хоч найменша можливість змінити їй долю.

Вперше за всю дорогу Таня ожила, заговорила, показувала рукою то в один бік, то в другий, нервово сміючись, збуджено соваючись:

— А ото он — лікарня!.. А там — крамниця!.. А прямо — церква!..