І будуть люди

— А отак: взяв і здурів… — Гайдучиха провела тильною стороною долоні по губах, розв’язала хустку, щоб вільніше, мабуть, було говорити. — Був у тому селі дяк, годів, мабуть, із двадцять дякував. Кажуть, що розумнішого чоловіка й зроду-віку не було. А теперечки взяв та й здурів!

— То він і досі дяком?

— Та де там! До леворюції був дяком, а теперечки в якомусь приюті завідує. Ще як колись брали його в солдати, то люди всією парахвією за нього стояли, а він тепер ось якої! Ще нічого, якби там такий, як оце мій Михайло… чи ви, пробачте на слові, Оксене… а то ж найрозумніший чоловік був, а теперечки взяв та й сказився: каже — бога нема… нічого нема!..

— Так він ні в що не вірує?

— Та ні в що на світі! Каже: все це природа создала!

— А як же його фамілія?

— Оцього вже, звиняйте, не знаю. Казали тільки, що найрозумніший чоловік був, а повернувся з війни — сказився, пропав чоловік!..

— А я що вам казав: немає ладу на землі, немає й отам! — знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. — Коли вже слуги божі святої віри зрікаються, то куди ж уже далі! Отак досидимось, поки нас пранці усіх поїдять!"

"Він гримнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, перекинулась чарка — по скатертині розповзлася темна пляма. Олеся відразу підбігла — тиць-тиць рушником у мокре місце, поставила чарку, а Оксен, якому і так напекли всі оці розмови про землю та нову владу, про комнезам та продрозверстки, швиденько налив її знову.

— Давайте, дорогі гості, хоч сьогодні забудемо оці кривди, хай вони проти наших ворогів обернуться. Вип'ємо, дядьку Михайле, та вдаримо лихом об землю, та заспіваємо якоїсь веселої, бо наша молода он зовсім засмутилася.

Таня тільки ворухнула бровою, Гайдук же з упертістю п’яного заперечив:

— Добре тобі забувати обиди, коли ти в своїй хаті живеш!

— А й справді, давайте заспіваємо, — втрутилася Зіна, якій теж почали набридати оці чоловічі розмови. На попівських харчах вона погладшала: білою здобою налилося молоде тіло, тихий рівний рум’янець ліг на щоки, спокійним щастям світилися великі чорні очі, і Таня здавалася поруч із нею зовсім ще дівчинкою: худеньке бліде обличчя, старанно зачесане — прилизане волосся, під світлим платтям наївно і беззахисно стирчать тугі груденята. «Боже, чим же вона дітей своїх годуватиме! — несхвально оглядає міську оту знайду стара Гайдучиха. — Там же тієї циці — на півразу куснути! А рученята — як палички! Зав’язне в тісті — чоловікові доведеться визволяти. Ой, нагорюється з нею Оксен, буде йому на хазяйстві не поміч, а неміч!» Але нічого цього не сказала вголос, тільки підтримала матушку:

— А й справді, що це ми як на поминках! Давайте-но заспіваємо. — І — штовх чоловіка в бік: — Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був.

— Був, та загув, — відразу пригадав ще одну кривду Гайдук.