І будуть люди

 — Не нам, сліпим дітям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милість, а де — його кара… Бог ніколи не забуває нас, тільки й нам ніколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волі жодна волосина не впаде з голови… Знайте — бог невичерпний у милосерді своєму.

— Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепія отак пограбувала? — заперечив Гайдук. — Хай би вже воли й коні, хай уже й землю, а то ж і з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад! Така справедливість?.. Ні, нема ладу на землі, нема, видно, й на небі!

— Що ви таке кажете! — аж смикнувся Оксен на отакі богохульні слова. — Схаменіться: хіба можна отак проти бога?!

— Добре тобі, Оксене, богомільним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За віщо вони мене покарали? Що я — гірший від тебе? Та в тебе ж сто десятин землі було, а в мене тільки сорок п’ять!

— Я ваших десятин не лічив… — почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха. Сухенька та низькоросла, як і її чоловік, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сиділа при столі, пісно стуливши губи, дзьобала з тарілки «вгощеніє», а тепер, занепокоєна тим, що між чоловіками назріває сварка, вирішила перевести розмову «на божественне».

— А що я, батюшечко, чула! — а що Гайдук і собі поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав. — Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!..

Отець Віталій схвально подивився на жінку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволі зацікавлені, повернулися до Гайдучихи й інші.

Тільки Таня як сіла за стіл, так і не поворухнулася. Руки лежать на колінах, очі втуплені в тарілку, губенята міцно стулені, і все в ній напружене, кожна жилка натягнена: тремтить — ось-ось обірветься! Тоді Таня або заридає, впавши обличчям на стіл, або вибіжить із хати — майне в темну ніч…

Оксен раз по раз повертається до неї: то підкладе на тарілку, що й так повна їжі, то подасть їй виделку, то підсуне воду; сестра, яка сидить з іншого боку, теж щось нашіптує, раз навіть обійняла — пригорнула до себе — Таня тільки плечі зсутулила. Навіть коли закричали: «Гірко!» — і їй довелося встати — повернутись лицем до Оксена, — навіть тоді вона думала тільки про те, щоб стримати оте нервове тремтіння, яке все наростало в ній. Тому й здавалася на диво спокійною, якоюсь аж сонною, і Олеся, поглядаючи крадькома на невістку, нишком жаліла її: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» — хоч у самої аж гуло в руках і ногах: поралася з раннього ранку, не присідаючи.

Тож коли Гайдучиха почала говорити, всі, крім Тетяни, повернулися до неї.

— Розказували мені, батюшко… не знаю, правда чи ні, за що купила, за те й продаю… Дак розказували мені, що ув одному селі дяк здурів…

— Як то здурів? — жахнулися всі.