І будуть люди

— Біжу за вами… і раптом… коса в руці… А ви побігли далі… А я так і обмер, — давлячись сміхом, пояснює він.

Тоді засміялася й вона. Ішли поруч і реготали, поглядаючи одне на одного.

— Це коса моєї старшої сестри, — пояснювала, заспокоївшись, Таня. — Я в неї тихесенько узяла та й приплела до своєї.

— Але ж у вас і ця гарна!

— А я хотіла, щоб була довша. Така, як у моєї мами… Ви знаєте, яка коса в моєї мами? — спитала вона, і обличчя її засяяло гордістю. — Коли вона стане перед люстром та розпустить косу, то вся так і покриється волоссям… Моя мама хороша, — з ласкавою задумою додала Таня. — Дуже хороша. — І зненацька, пригадавши щось несподівано, дуже, мабуть, веселе та миле, вона чмихнула, поморщила носика, стримуючи сміх. — От ми вже в неї дорослі, а вона й досі, як що, так і береться за віника. Зовсім не боляче, тільки дуже смішно: моя старша сестра уже замужем, а мама б’є її віником.

Вона глянула на нього — здивовано, весело, щиро, й усміх уже бубнявив їй губи, вони пухли, як червоні пелюстки, аж поки не витримали — розпустилися, блиснули білими разками зубів.

— А ще в нас є собака — Полкан. Увесь чорний, а на грудях під шиєю біле… Наче краватка. Так брат навчив його узнавати слова… Не вірите?.. От скажеш йому: «Полкан, ти дурень», — він так і загарчить. А скажеш: «Полкан, ти хороший», — він махає хвостом і посміхається… Смішно, правда?"

"Таня поглядає на Олега, що чомусь мовчить. Їй від того дуже незручно, вона аж здвигає плечима і знову починає розповідати, щоб позбутися отого бентежного мовчання:

— Ви знаєте, у нас є класна дама Кіра Георгіївна, ми її називаємо Кісею… Так вона злюща-презлюща… Так ми, знаєте, що їй зробили? Взяли і підсипали у табакерку чорного перцю… Вона як понюхала, то весь день чхала. Аж ніс почорнів… Смішно, правда?

Олег провів її до воріт, чемно попрощався, ще раз попросив пробачення за зіпсовану косу. Таня ж, притуливши косу до губів, довго дивилася йому вслід, поки він зник у провулку.

Потім вони зустрілися ще раз, і Олег знову провів її аж додому, і знову всю дорогу мовчав, а вона говорила та говорила, розповідаючи про сотні сумних і веселих подій, з яких складалося простеньке, як пісенька жайворонка, життя єпархіальної «шльонки».

Олег помалу входив у її життя: щирими розмовами, бажаними зустрічами, довгими прогулянками, тихими вечорами, першими поцілунками. Власне, то ще й не був поліцунок — лише його тремтливий натяк, коли вуста ледь діткнуться до вуст та й відсахнуться, налякані, та й замруть, вражені, коли за хвилину уже й не знаєш, було це чи не було, лише треба будь-що заговорити — розбити гнітючу мовчанку.