І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
Клялася собі віднині не сміятися, не радіти — ходити монашкою, опустивши «долу» очі, скорботно стуливши вуста. Хай усі бачать, як у неї розбите серце. Хай усі знають, що їй уже нема чого сподіватися від життя.
Однак поволі втішилася. Були тому причиною чергові літні канікули, ясні гожі дні, чарівні прогулянки за місто до річки і Олег Мирославський.
Ах, той Олег!
Може, він сподобався їй саме тим, що зовні був повною протилежністю отому… тій її першій симпатії. М’яке русяве волосся, округле, покрите ніжним пушком підборіддя, веселий, трохи завеликий рот і добрі світлі очі, в яких так і світиться щирий захват, коли він дивиться на неї.
Вони познайомилися в один із літніх днів, на березі річки. Грали в «квача». Панночки та паничі, юні й веселі, неначе метелики пурхали понад зеленою травою, то втікаючи, то наздоганяючи, і кому доводилось утікати, то він чи вона бігли не так уже й швидко, щоб їх не можна було наздогнати.
І ось «квачем» став Олег. Чому він своєю здобиччю намітив Таню? Чи міг він знати, що погоня оця розтягнеться на довгі роки, до сивих скронь, гірко прив’ялих очей?.. Він весело гнався за нею, а Таня, захоплена грою, втікала по-справжньому, і він наздогнав її аж за вигином річки, за густим верболозом. Ухопив її за косу в останню мить, коли Таня крутнулася, уникаючи його простягнених рук.
— Таню!..
Такий переляк пролунав у його голосі, що вона відразу зупинилася, оглянулась, важко переводячи подих. Олег уже не гнався за нею. Стояв на місці і ошелешено простягав їй надірвану косу.
Підсвідомо вона ухопилась за голову, кров так і бухнула їй у щоки, налила їх так туго, що вони аж заболіли. А він все ще простягав їй оті півкоси, що жалісно звисала з долоні, похитуючи блакитним бантом.
Першою отямилась Таня.
— Дайте сюди!
Вирвала у нього косу, зібгала, скрутила, не знаючи, куди подітися з нею, крізь яку землю провалитись від сорому, від неминучої ганьби, що мала звалитись на неї. Від того юнак оцей став такий ненависний, що вона хтозна-що віддала б, аби тільки позбутись його.
— Чого ж стоїте?.. Біжіть… розказуйте… смійтесь!..
— Але ж… Таню…
Тепер він не менш вражений оцим вибухом гніву, оцими сльозами, що так і бризнули з її очей.
— Пробачте мені, Таню.
І стільки ласкавої покори було в отім «пробачте», стільки товариської щирості, що вона зрозуміла: він не розкаже нікому. Однак не могла й пустити його зараз до «отих». Тому сказала:
— Проведіть мене додому.
— Додому?
— Авжеж, додому! Не можу ж я отак появитися на очі товариству!
— Звичайно, — погодився він і раптом, дивлячись прямо на неї, засміявся, весело й щиро: — Коли б ви знали, як я злякався!
— Ви?
Вона трохи здивована, трохи ображена оцим його сміхом.









