І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
— Закрутив, зовсім геть світ закрутив: пішла й не оглянулась, — розповідала Палажка Данилівна, дружина Миколи Васильовича, показуючи Тані кімнату. — Хочете вірте, хочете ні, а за тиждень вуздечку накинув. Отакі тепер парубки…
І по-третє, що найбільше спокусило Таню, це можливість харчуватися разом із господарями.
— Що нам, те й вам, — сказала Данилівна, розпускаючи лагідні зморшки довкола очей. — А ви не стісняйтеся: чи молочка, чи маслечка, чи медку — слава богу, своє, не куповане.
Коли ж Таня заїкнулася про ціну, господиня замахала руками:
— Та господи, що ж про це наперед говорити! Поживете, побачите, мо’, іще вам у нас і не сподобається… Правда ж, старий?
— Ти краще, стара, сип борщ та запрошуй Олексіївну з малим до столу. Вони ж проголодалися з дороги, а з твого язика ситий не будеш.
І хоч Данилівна запрошує щиро до столу, навіть стільця підставляє, Таня його спершу побоюється: не день і не два звикатиме до суворого, рідко коли усміхненого обличчя господаря, все їй здаватиметься, що Васильович сердитий та невдоволений. Причиною тому були, мабуть, зморшки на худому, рідко коли голеному обличчі: затужавілі, аж закам’янілі. Старанний плугатар походив по тому обличчі, не лишив незораним жодного моріжка, оборав і спереду, й ззаду. На два десятки років здається Васильович старший од брата Івана (в того шкіра, як на бубоні, так і блищить, тільки побіля безжурних очей веселі пучечки зморщок), хоч насправді, якщо вірити старим людям та батюшці, то різниця між ними — п’ять років. Глибокі ті зморшки — сліди багатолітньої, невсипущої праці.
Васильович став спинатися на ноги вже після громадянської. Повернувшись додому, кілька днів ходив у довгополій шинелі, у високій будьонівці з вшитою п’ятикутною зіркою. Разом із щасливою Данилівною, яка не зводила із нього очей, провідував численних родичів, сватів і кумів; пив самогонку з тонких склянок, з полив’яних кухлів, заїдав, чим послав господарям бог, а потім, строгий, випрямлений, на всі військові гудзики застебнутий, сидів за столом і розповідав принишклим людям про далекі краї, про чужі народи. Закінчував завжди одним і тим же:
— Де не бував, а такої землі, як у нас, не доводилося бачити. В нас руку по плече устроми — чорнозем, а там — то пісок, то суглинки.
Зайшов і до брата, до Йвана. Як сипонули назустріч Приходьченкові потерчата, замало не повалили! Роздавав дітям гостинці, цікавився:
— Де ти їх, брате, стільки й нажив?
— На войні! — скалив веселі зуби Іван. — Тіки ти, брате, на конику та із шаблюкою, а ми з Хведорою на перині та попід ковдрою.









