І будуть люди

Можна побачити, як стікаються оті струмочки до шкіл — і ясніють потім допитливі озерця дитячих очей, і шелестять сторінки букварів та зошитів, скриплять неподатливі пера, сопуть від натуги Васильки та Ганнусі, незвичними зубами гризучи «граніт науки». Такий міцний, такий неподатливий, що аж піт проймає, аж призводить до отієї події, після якої такий же маленький сусіда на запитання вчительки: «Скільки буде — два додати три?» — підніма високо вгору руку свою та й голосно скаже: «Маріє Остапівно, а Василько повітря зіпсував!..» — «І неправда, і не зіпсував!» — заллється червоною фарбою Василько. І мудра Марія Остапівна, звичайно, повірить йому, а не добровільному донощикові, бо по власному дитинстві знає, який нелегкий хліб — наука.

Минає день, залягає вечір — не порожніють шкільні подвір’я: до пізньої ночі сяють вікнами школи, доноситься бджолиний гул голосів, зосереджений шелест сторінок. За партами, ледь протиснувшись, зігнувшись удвоє, сидять уже не Васильки та Ганнусі, а їхні батьки, старші брати й сестри, потіють не менше, аніж малі над «Букварем». Бо міцний той граніт, ой, міцний! І якщо не піднімає хто руки, то тільки тому, що немає в цих учнів святої безпосередності дитинства. І так же походжає перед ними Марія Остапівна, тільки в неї уже натомлений голос, і шумить у голові, і щемлять натруджені очі.

А потім, коли всі розійдуться, коли в порожньому класі дріматимуть парти, і дошка, й розбухла од крейди ганчірка, і карти по стінах, коли навіть намальований Дарвін заплющить очі, одне вікно ще довго світитиме в темряву: Марія Остапівна, потираючи скроні, щоб відігнати дрімоту, готуватиметься до наступних уроків, перевірятиме учнівські зошити.

Сяють та й сяють учительські вогники по всій Україні — з вечора у вечір, з ночі у ніч. І чим більше їх буде, тим світліше ставатиме на землі, тим менше темряви лишатиметься в душах людей, а більшатиме світла, добра, любові до рідного краю. До його давнини, що переплітається із сьогочасністю. До простих, працьовитих, мудрих душею і щирих серцем людей. До його співучої, неповторної мови…

Тож товаришка Ольга воювала не тільки за Таню, а насамперед за отих всіх дітей, які все ще не охоплені школою. Заїхавши за Танею, вона не сказала, якою ціною їй дався наказ про призначення Світличної учителькою. Дала лише його прочитати і, спостерігаючи, як зарожевіли в Тані щоки, весело наказала:

— Ану, збирайтеся!

Таня вдячно блиснула очима на Ольгу:

— Можна, хай він поки що побуде у мене?..

І коли Ольга кивнула ствердно головою, Таня обережно склала той аркуш паперу, заховала в нагрудну кишеню жакета.

Перед тим як вийти з хати, посідали, постерегли сумом підсинену тишу. Таня дивилася на маму, а та не зводила очей з онука.