І будуть люди

 — І команда приїде… як коні дотягнуть…"

"Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.

Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.

— А де коні? — кинувся до них Федір.

Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед — голова, відповів:

— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!

— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.

Той тільки крекнув. Вже мовчав, не зронив ні слова, дивився, наче сторонній, як командує своїми бійцями Світличний. Тільки по тому, коли розтягли обгорілі стіни та залили їх водою, коли з безсилим сичанням погас вогонь, коли пожежники покотили свій виїзд із двору і розійшлися люди, Микола Пилипович сказав перед тим, як лягти досипати:

— Ти от що… Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той… Чого зуби скалиш?

— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.

— Тож-то, що Миколо Пилиповичу… Дуже ви вже розумні всі стали… грамотні… Управи на вас не знайдеш…

— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.

— Іди вже спати… пожежний начальник…

Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.

Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову. Стрівши увечері Федька, допитувався:

— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.

Але Федько теж не ликом шитий. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:

— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і подумати!

— Ну, гаразд… Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!

Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори. Але дзвін мовчав. Мовчав, мов на глум. А в конюшні били копитами застояні коні.

Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви… Дзвін, що волає на сполох… Шалений перестук копит…

Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.

І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів.