І будуть люди

Xто?! 3 ким вона заручилася?!

— Та з Олегом же!

— З яким Олегом?

— З Олегом Мирославським, — каже Таня, трохи здивована тим, що татові треба ще й пояснювати, хто такий Олег.

Тато різко зриває із себе ковдру, оголюючи худі довгі ноги, кричить прямо в обличчя дочці:

— Отой безбожник?! Син отого безбожника!.. Та як він насмілився навіть наблизитись до моєї дитини?! Та ти знаєш, хто його батько?!

— Його тато лікар, — каже приголомшена отим вибухом гніву Таня.

— Лікар… — фиркає тато. — А який лікар?.. Який, я питаю тебе, лікар? Та чи відомо тобі, що це — найзатятіший ворог нашої церкви? Губитель нашої віри?.. І щоб я віддав свою дочку… свою кров у прокляту сім’ю безбожника!.. Щоб я… щоб я…

Голос татові зовсім уривається. Він заходиться таким судорожним кашлем, що здається: за оцим ось вибухом висмикнеться все його нутро, вивернеться, як рукавичка. Тато прикладає до вуст хустину, і вона відразу ж розцвітає зловісною червоною квіткою.

Першою отямлюється мама. Випихає перелякану Таню; з кімнати, випроваджує зятя і залишається із татом наодинці.

Після цієї сцени тато три дні не розмовляє з Танею. Мама весь час заплакана, їй жалко тата, що тане, як свічка, жалко й дочки, все в їхньому домі притихло, завмерло, і Тані іноді починає здаватися, що навіть час тут ходить навшпиньки.

Вона ніяк не може освоїтися з новиною, що її привіз того нещасливого дня дівер. Не може примиритися з думкою, що якась зовсім чужа їй людина, з якою вона зустрічалася всього один раз, посягає на неї, хоче стати її чоловіком. Адже вона більше не зустрічалася з ним. Не каталася на ковзанах. Не стерегла мрійливими літніми вечорами зоряного неба. Не прощалася по півгодини біля воріт. Не мріяла про нього неспокійними дівочими ночами, припадаючи гарячим лицем до подушки — мовчазної подруги усіх її таємниць. Не давала йому слова, не обіцяла нічого, — то як же він посмів отаке вчинити? Хто дав йому право?

Задихалася від гніву. Їй здавалося, що він діє підступно та нещиро. Бач, не приїхав сам, побоявся, а прислав дівера, щоб той обснував павутинням. Сам же десь сидить і терпляче чекає, доки вона затріпоче в тенетах.

Коли б він трапився зараз їй на очі, вона сказала б про те, як ненавидить його і як любить Олега.

Та заходила мама, несла посічене горем обличчя, пропечені розпукою очі, казала, що татові погано… дуже погано, — і Танина рішучість починала хилитатись, як вогник на вітрі.

— Татусь хворий?.. Татусь дуже-дуже хворий?.. Він усе ще гнівається на мене, не хоче мене й бачити?.. Що ж я маю робити? — допитується Таня в мами, і вже очі її повні сліз."

"Мама не каже — «так», але й не каже — «ні». Мама сама не знає, що сказати дочці, і тому лише плаче, витираючи фартухом очі, а Тані аж серце розривається від жалю до хворого тата.