І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
Привітався, похвалив татів вигляд, поплескав пухкою рукою Таню по щоці:
— Хорошіємо, Таню? Від наречених, мабуть, вже й одбою немає?.. Ну, ну, я пожартував.
Лукаво посміювався в молоду кучеряву борідку, потішений тим, що зовиця уже «пече рака». Таня, розсердившись, вибігла із кімнати, зашилася в світлицю, в затишне «татове» крісло, розгорнула зачитану книжку.
Дівер про щось довго розмовляв з татом. Потім прочинив двері, весело попросив:
— Танюшко, поклич-но нам маму!
Все ще сердита на Віталія, Таня навіть не глянула на нього. Звелася, пішла шукати маму. Потім знову забралася в крісло.
Скільки часу вони там розмовляли, Таня не могла б сказати. Вона була дуже зайнята, щоб слідкувати за тим. Саме знайшла спосіб, як читати книжку так, щоб книжка не заважала мріяти про Олега і — навпаки. Підставляла себе замість героїні, героєм робила Олега, і все йшло, як по писаному. Вони щойно повінчалися в церкві й сіли до карети, щоб провести медовий місяць у Парижі, коли з татової кімнати виглянула заплакана мама:
— Доню, йди-но сюди!
— З татом погано? — стріпнулася Таня, відчуваючи, як холоне — падає серце.
— З татом усе добре.
Таня переводить полегшено дух. Але ж чому тоді плаче мама? Може, з сестрою?
Відклавши книжку, Таня поспішає в таткову кімнату.
Тут щось сталося. І те, що сталося, стосується її. Інакше вони не дивилися б на неї отакими очима. Наче оце вперше побачили її і хотіли довідатись, що вона за людина.
Таня ступає крок… другий… зупиняється, пройнята збентеженням.
— Ви мене кликали?
Вона запитливо дивиться на тата, що сидить зараз на ліжкові, спираючись спиною на високі подушки. Нічна сорочка в тата розстебнута, звідти виглядають сухенькі ключиці, ворушаться за кожним віддихом так, наче намагаються щоразу здушити тонку татову шию. А великі татові очі закуті в холодні тіні, як у крижини. Вони теж наче дихають — палахкотять неспокійним, тривожним вогнем догораючої зірки, і тіні то змикаються довкола них, то знову розмикаються.
— Підійди, дочко, сюди, — тихо каже тато, не спускаючи з Тані очей. — Ближче… Ще ближче… Сядь біля мене… Отак…
Татова рука, що лежить у Тані на колінах, легесенька, як соломинка. Кожна жилка, кожна кісточка просвічує крізь тонку пергаментну шкіру, навіть видно, як пульсує тими жилками густа чорна кров. Рука здається такою сухою, що Таня боїться поворухнутися, щоб не обламати її.
— Слухай, доню, сюди…
— Слухаю, татусю, — покірно відзивається Таня. Здається зараз сама собі маленькою і дуже слухняною. Хоч би що попросив її тато, вона з радістю зробить не вагаючись.
— Ти в мене, доню, вже доросла і все повинна розуміти…
Татові, мабуть, дуже важко говорити, бо оті тверді ключиці дедалі частіше душать за горло.









