І будуть люди

— Зачекай, не гарячкуй, — вже миролюбніше промовив Ганжа.

Оксен оглянувся, їхні погляди зустрілись. Тонкі, наче вимальовані Василеві брови, що не злиняли на каторзі, не вигоріли на заводі, ворухнулися, стяглися докупи в суворий шнурочок:

— Оксен?

Оксен посміхнувся, винувато й розгублено. Простягнув руку, для чогось торкнувши нею перед цим об чумарку, запобігливо мовив:

— З приїздом вас, Василю!

— Ні, руки я тобі не дам, — тихо, немов говорив він оте сам собі, озвався Василь. — Не подам я тобі руки, Оксене, — повторив він уже голосніше, і нерозтрачена ненависть виповнила його чорні суворі, насуплені очі.На ній же немає пальців, як же я без пальців потисну твою?..

Оксен більше не міг витримувати Василів погляд: він пропікає його, здається, наскрізь. Тому дивиться собі під ноги, на свіжоначищені чоботи, що, однак, уже встигли взятися пилком. Кличе в свідки бога, що він не хотів тоді лиха Василеві, заступався за нього перед розлюченим татом.

— Так заступався, що аж руки мої стромляв до пенька?

— Хто з нас не без гріха! — смиренно зітхає Оксен. — Молодий був, дурний… Скільки часу минуло відтоді, Василю!

— І все бур’яном поросло? — питає глузливо Ганжа, та відразу ж відповідає, рішуче й сердито: — Не поросло!.. На отій доріжці, Оксене, жодна бур’янина не виросла. Я її своїми покаліченими руками з дня у день проривав. Ходив нею, протоптував, щоб не забути…

Голос Василеві урвався, так наче його зненацька здушили за горло.

— Жаль — пса старого вже на світі немає,— трохи спокійніше далі казав він. — Ходив я оце, як приїхав, провідував… Лежить у ногах Оленки, як собака цепний, навіть мертву її стереже…

— Гріх таке на покійника казати, Василю, — все ще не зводячи очей, з м’яким докором відізвався Оксен.

— Гріх! — скипів відразу Василь тa й підніс покалічені руки свої під самого Оксенового носа. — А оце-о не гріх?.. А Оленку живою в могилу покласти — не гріх?..

— Мачуху я теж боронив…

— За руки тримав? — перебив його Василь. — Щоб легше вбивати?

Оксен аж здригнувся від незаслуженої образи, кров так і хлюпнула йому до голови, потьмяніло в очах. Хто він такий, оцей наймит, який колись насмілився зганьбити їхню сім’ю, довести його батька до каторги? По якому праву він судить Оксена, він, що викрадав чужу жінку?

Все оце виплеснув би Оксен у обличчя Ганжі, коли були б інші часи. А зараз мовчав. Зціпив зуби й мовчав. Молив тільки бога, щоб той укріпив його дух, дав сили витримати, не завестися з оцим гольтіпакою. Може, Василь навмисне затіяв оцю розмову, щоб роздратувати його, Оксена, розлютити, а потім розправитися з ним? Адже тепер — його влада, його суд та закон, за ним, значить, і сила. І Оксен, стримуючи себе, знову говорить примирливо:

— Нащо старе поминати, Василю?..