І будуть люди

Колись, слухаючи оті дядьківські розмови, уявляв малий Ганжа всіх «політиків» приблизно такими: волохаті, страшні, із злодійськими мордами, з розкосими очима, вони носять повні пазухи «бонб», що віддуваються, немов крадені яблука. І не раз кричав дико Василько серед темної ночі, коли йому насинався «політик».

Тепер же він дякував долі, що вона звела його з ними. Не корив її навіть каторгою, бо саме там знайшов він серед отих революціонерів, «політіческіх заключонних» великих своїх учителів, які не тільки не дали йому здичавіти душею, не тільки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюкові, полуду з очей.

Дізнався, що світ створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це — дрібненький прояв несправедливості; цього, приміром, могло б і не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собі щастя в житті), а тому, що так побудоване все наше суспільство. Століттями, Василю, багатий визискує бідного, а бідний гне шию на багатого. Ваш дід був кріпаком, він проливав піт на панському лані, а ви, хоч і вважалася за вільного, теж, по суті, були кріпаком. Хіба не ходили в найми до куркуля Івасюти? Хіба не примушував він вас працювати з ранку до ночі, хіба не збиткувався над вами, як тільки хотів? Ви, Василю, разом із своїми злидарями-земляками, гнули й гнете хребти свої на поміщиків та багатіїв, а тисячі, мільйони таких же, як ви, Василів, збагачують своєю працею заводчиків та фабрикантів.

Розтуливши від великого розумового напруження рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя і тому таку зрозумілу йому політграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тільки він мучиться на білому світі, привносила йому певне полегшення: він уже не дер уночі на грудях, задихаючись від сліпої люті, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок."

"Інші думки обсідали тепер розпалену голову Ганжі: а як би зробити так, щоб усім Василям та добре жилося на світі? І чим довше ламав собі голову, тим упертіше навертався до однієї й тієї ж думки. Була вона вкрай проста, і Василь дивувався сам собі, як оці розумні люди та не додумалися до такого раніше.

Якось, не витримавши, поділився своїм планом з товаришами по каторзі:

— Я уб’ю нашого стражника.

— То й що з того вийде? — спитали в нього.

Василь, збиваючись від хвилювання, став пояснювати:

— Я вб’ю цього… А інший — другого… Так ми всіх їх і переб’ємо: адже нас більше від них!

— А що ж далі, Василю?

— Що далі? А далі нехай кожен, хто гноблений, уб’є свого гнобителя, хай переб’ють усіх куркулів, всіх поміщиків, усіх панів, фабрикантів, генералів та офіцерів — отоді й не буде кому над нами збиткуватись.

— А як ви думаєте це все зробити, Василю?

— Що зробити? — не зрозумів питання Василь.