І будуть люди

— Дякую вам за вгощеніє, а я таки більше пити не буду… — І, трохи повагавшись, питає: — То гроші ви зараз віддасте чи, може, завтра прийти?

— Гроші? — дивується щиро Оксен. — Так ми ж, Мокрино, ще й купчої не склали! От поїдемо з вами у місто, підпишемо купчу, а тоді вже й віддам ваші гроші.

На Мокрининому обличчі таке неприховане розчарування, що Оксен знову лякається, як би жінка не передумала.

— Або добре, де вже моє не пропадало: дам я вам сьогодні завдаток… Це тільки, вважайте, для вас, Мокрино. Іншому і копійки наперед не дав би. Бо тепер знаєте, які люди пішли: візьме та й поминай як звали!

Оксен зводиться, йде до великої пузатої скрині, що стоїть під вікном. Обережно здіймає килим, відмикає внутрішній, із дзвоном, замок, підіймає важке віко, обклеєне кольоровими картинками лубочних видань. І хоч Оксен став так, щоб затулити широкою спиною скриню, Мокрина все ж добирає способу просунути туди своє око.

«Боже, скільки того добра в чоловіка! — тихенько ахкає вона. — Коли б мені хоч десяту частку того, я б і горя не знала!».

Оксен дістає з прискринка важкий дідів гаман і, вже зовсім відвернувшись од жінки, клацає сталевим кігтем — розкриває міцно стулені дужки.

Він довго шелестить папірцями — відбирає, які найбільш потерті. Бо нащо бідному нові гроші? Однаково вони не втримаються в нього, не ляжуть на дно повної скрині, а покрутяться-покрутяться межи пальцями, та й будь здоров!

— Оце вам, Мокрино, аж п’ятдесят рубликів завдатку! — кладе Оксен перед жінкою пом’яті кредитки. — А решту віддам, як підпишемо купчу.

Тремтячими пальцями перераховує Мокрина гроші. Розкладає на п’ять рівних купок — по десять карбованців, бо вміє лічити тільки до десяти. Потім побожно зав’язує в краєчок хустини, затискає в темний кулак: легше тепер відірвати їй руку, аніж видерти гроші.

— То я вже піду, — каже вона, побоюючись, що Оксен роздумає та відбере отой завдаток."

"— Ідіть з богом! — бажає їй щастя Оксен і, проводжаючи жінку, ще раз нагадує: — Глядіть же, поїдемо завтра до міста!

А перед вечором, коли втомлене сонце, віддавши тепло Івасютиним нивам, спішило відпочити за обрій, Оксен стояв посеред щойно придбаного поля. Довкола лисніла чорна рілля, ласкаво хлюпала невисокими довгими хвилями, а він стояв, оббризканий вечірнім сонцем у бронзу та мідь, важкий, непорушний, врослий у землю, і не було, здавалося, такої сили на світі, що зрушила б його з місця, примусила б його поступитись, віддати хоч шматочок землі.

Десь у своїй хаті ще раз перераховувала гроші Мокрина, розкладаючи їх на маленькі купки. Десь сьорбав остогидлі «булони» Протасій і чекав од своєї жінки підмоги: «на усілєніє харчу».