І будуть люди

На одного бога тільки й лишилась надія, як бог не змилостивиться над нами — всі до одного загинемо! Не під голоду — так від хвороб, пошестей усяких…

«Ну, ви ще не так скоро загинете!» — наче сказала — повела на Оксена очима Мокрина. Однак звично зітхнула, похитала сумно головою."

"— Так, так, святу правду кажете. Тільки ж Протасій пише та й пише: іди, Мокрино, та спитай, чи не хочуть купити, дак я оце і прийшла.

— Бач, він тепер розумний, ваш Протасій! — не втримався від докору Оксен. — А тоді, було, й не підступися до нього.

— А так, так… Тож він і передає: іди до Оксена. А коли що не так, то вже звиняйте.

Мокрина раптом звелася, витерла тильною стороною долоні сухі губи, померехтіла темними очима на Оксена:

— То бувайте здорові!

— Постійте, чого ж ви?.. — злякався Оксен. Підхопився, взяв Мокрину за руку, знову посадив на лаву. — Я ж не сказав, що зовсім не хочу купити.

Мокрина знову сіла, покірно, байдуже. Що ж, вона може й посидіти, їй спішити нікуди: малі діти не пищать на печі, а корови, дякувати богу, зроду-віку не було — доїти нічого. Якби Протасій не наказав, вона сюди і не прийшла б.

Оксен нервово постукує пальцями по столу, позирає скоса на жінку. Врешті ковта слину, що набігла до рота, так, наче він три дні нічого не їв, обережно запитує:

— А скільки ви, приміром, за оту земельку запросили б?

Мокрина немов прокинулася з глибокого сну. Провела тильною стороною долоні по безкровних губах, подивилася на Оксена так, наче не почула його або не зрозуміла.

— От коли б я справді захотів у вас купити — скільки б ви запросили з мене? — повторив Оксен і відразу ж, злякавшись, що він видав себе, сказав: — Тільки вважайте, Мокрино, зараз із грошенятами сутужно!.. Ой як сутужно!..

Мокринина суха рука знову пройшла по губах, як смичок, наче вона збиралася на них заграти. Скільки вона хотіла б? А звідки їй, дурній бабі, знати про теє? Хіба вона торгувала коли отією землею, продавала та купувала, щоб тепер знати, чого варта її нива? Могла б напевне сказати, скільки пролила на ній поту, скільки ночей недоспала, скільки здоров’я потратила, орючи, засіваючи, жнучи, бо то все було, цьому свідком ось оці її шкарубкі, як підошва, долоні, оці плескаті груди, ця похилена постать і завчасно поблякле обличчя з сухими, як дві тріски, вустами. А яка ціна отій ниві, того вона не знає. Чого не знає, того не знає. Не сказав про це і Протасій. Сказав тільки: «крєпко торгуйся». А як вона торгуватиметься «крєпко», як не може навіть ціну назвати!

Врешті Мокрину наче щось просвітило:

— То вже ви скажіть, Оксене, скільки хочете дати.

— Отакої! — аж руками розводить Оксен. — Де ж це видано було, щоб покупець та назначав ціну! Ви бачили щось таке на ярмарку, Мокрино?

Але Мокрину вже важко збити з того пеньочка, на який вона здерлася.