І будуть люди

Люди копали колодязь посеред двору або рили неглибоку криницю побіля річки, Протасія ж виперло на високий пагорб, за добрі гони від хати, та й то тільки тому, що не було вже вищого місця.

— Там вода буде смачніша, — відповідав він на плачі та заклинання нещасної жінки своєї.

До води довго не міг докопатися, хоч вибехкав шахту сажнів на двадцять, та лопату не кидав, і одного разу його таки добре привалило землею. На жінчин крик збіглися люди, спустилися в колодязь, відкопали Протасія, відкачали на свіжому повітрі. Протасій звівся, похитуючись, підійшов до темніючого провалля, з жалем сказав:

— Бач, завалилося. До води ще раз копнути лишилось, а воно взяло та й завалилося.

І знову поліз у колодязь.

Вода й справді появилася в той же день, від чого Протасій ще більше увірував у свою несхибність. Була вона, правда, якась гіркувата на смак, навіть худоба неохоче пила її, але Протасій твердив, що смачнішої не знайти навіть у Яреськах, не те що на їхніх хуторах."

"Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!.» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому — рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоєї» Накладав Івасюта разом із наймитами важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:

— Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту…

З отакою людиною довелося мати справу Оксенові.

Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок. Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:

— Міцнюща царська водичка!

— Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає.— Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.

— А хіба це м’ясо! — вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.

— А й справді,— притакнув догідливо Оксен, — щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель…

— Хто, Янкель? — перепитав Оксена Протасій. — Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шеляга за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.

— Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, — пробував підпрягтися Оксен до Некованого.

— Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! — вигукнув Протасій.