І будуть люди

Досі прагнув Оксен змішатися з дядьками, загубитись у гурті, не попадатись міліціонерові на очі. Бо далі од начальства, далі й од біди. Тепер же міліціонер, поклавши на Івасюту відповідальність за оцих дядьків, враз виділив його із сірого, безликого гурту, наблизив до себе. І Оксен відчував уже себе не стільки бранцем, якого турять на суд, скільки поплічником міліціонера, наглядачем над оцими бранцями. І вже ляскав, поки що непевно й несміливо, невидимим отим батіжком, що його дає до рук всяка влада. Якщо раніше його не обходило те, як себе поводять всі оці люди, що вони говорять і думають, то тепер із напруженою увагою прислухався він до їхніх розмов, чи не затівається що «проти власті»? Якщо до цього несподіваного «підвищення в чині» Оксен, повечерявши та діставши соломи, спокійно заснув би, то тепер він уже не міг спати: його весь час непокоїла думка, що, як хтось утече, а він прозіває?

Тому він не ліг, а сів, обпершись об двері спиною.

І дрімав не дрімав, і спав не спав, прислуховуючись, чи не шелесне де, не затріщить стіна під руками дядьків. Тому й схопився першим на ноги, як тільки почулися кроки по той бік дверей та грюкнув, одсуваючись, засув. Дядьки ще ворушилися, стогнучи та зітхаючи, продирали заспані очі й хрестили роти, а Оксен уже стояв навпроти дверей, щоб одразу потрапить на очі начальства.

— Старшой!

— Я-га!

— Все гаразд?

— Все, слава богу!

— Виводь людей!

Оксен метнувся у клуню, став підганяти дядьків, щоб швидше збиралися, не примушували ждати начальство.

Потроху-потроху міліціонер перепоручив охорону розкуркулених Оксенові. Як доводив до сільради, відразу ж гукав Івасюту:

— Старшой! Припильнуй за конем. Та дивись, щоб був порядок і таке проче.

Кидав на руки Оксенові вуздечку, зникав у сільраді. Сидів там годину чи довше (залежно від того, скільки набиралося розкуркулених), а Оксен годував коня, напував і вже звично покрикував на дядьків, відганяв цікавих:

— Ідіть собі, люди, ідіть! Нема чого тут роздивлятись!

І вже не міліціонер — він сам рахував заарештованих перед тим, як рушати в дорогу.

— Всі?

— Всі, гражданин начальник!

— А себе пощитав?

— Пощитав.

— Ну, тоді можна рушати.

«Старшування» урвалося так же несподівано, як і почалося: довівши дядьків до в’язниці та здавши їх охороні, міліціонер відразу ж забув про Оксена. Навіть не оглянувся на свого запопадливого помічника, не попрощався. І Оксен, в самісіньке серце вражений людською невдячністю, звернувся за співчуттям до дядька, на якого ще так недавно покрикував, заганяючи до гурту:

— Отак, знацця: пригнали та й кинули.

Дядько одвернувся й сплюнув.

Один бог лишився зараз Оксенові, один бог!

Розтикали їх по камерах — нагатили так, що й яблуку ніде упасти.

— Нічого, потерпите, — втішали наглядачі.— Довго тут не засидитесь.