І будуть люди

Оксен увивався біля неї, не знаючи, куди її посадити, чим і пригостити, та вона відвела його сухою рукою: не треба, не час. Стала посеред хати обличчям до божниці, перехрестилася широким хрестом, вклонилася, переламавшись у стані, й сказала:

— Несіть курку.

Курка очманіло билася в Іванових руках, хрипко скрикувала, розтуляла широко дзьоба. Баба Горпина взяла її з Іванових рук, хукнула в дзьоба, для чогось постудила в пір’я. І птиця затихла, тільки скліпувала червоними, кров’ю налитими очима.

— Принесіть сокиру!

Внесли сокиру. Тоді вона перехопила курку за голову й лапи, розтягнула, що було сил. Курка здавлено крикнула, замолотила щосили крилами, але баба не зважала на те: міряла нею лавку від мисника до образів, щось стиха примовляючи.

Дійшла до стіни: зозуляста вся не вміщалася — впиралась лапами. Тоді баба відміряла нігтем, скільки було зайвого, наказала Оксенові:

— Рубайте!

Оксен цюкнув сокирою так, наче не курка — сама напасть лежала на лаві, розпластана за голову й ноги. Дико скрикнула обезножена птиця, забилася, роздираючи дзьоба, а баба сказала:

— А теперечки закопайте на леваді, за городом. Та глибоченько закопуйте, щоб не вибралась біда!

Іван вибехкав яму — сам ледь виліз, кинув нещасну курку на дно, пожбурив услід відрубані ноги, засипав, ще й утоптав зверху чобітьми: хай спробує вигребтись!

Та, видать, не вся біда лягла в оту яму: якраз перед жнивами тріснув сволок. Серед ночі прокинувсь Оксен: здалося, що хтось недалеко випалив із рушниці. Полежав, послухав: скрізь було тихо, навіть собака не гавкав, і Оксен, подумавши, що то причулось зі сну, знову заснув.

Біду перший помітив Альошка:

— Тату, у нас сволок тріснув!

Обмерлий Оксен підтюпцем побіг до хати. Так і є: тріснув! Глибока звивиста тріщина побігла вздовж сволока від краю до краю.

— І-і-і ти, господи! — аж за голову вхопився Оксен.

В той день уже нічого не робили.

Поїхав Оксен до церкви, насилу вблагав натомленого батюшку приїхати та окропити хату святою водою. І хоч батюшка добре-таки помахав кропилом, ще й від-правив молебень, спокій так і не повернувся до Оксена: сволок нависав над ним і вдень і вночі.

А тут іще заїхав давній знайомий Овсій Євдокименко — статечний господар із далекого хутора, а по-нинішньому — теж куркуль. Познайомилися вони в покійного отця Віталія ще перед революцією, стрічалися потім не раз біля церкви, гомоніли про врожай, про погоду та ціни на хліб, але ні Оксен у Овсія не був, ні Овсій у Оксена, хоч щоразу запрошували один одного в гості. А це, видно, припекло Освієві, що згадав та й прикотив.

Гість був на голову вищий Оксена, худий та кістлявий, а на обличчі його наче чорти горох молотили: ще парубком підчепив десь віспу, і вона подзьобала йому весь вид.