І будуть люди

— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте… Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.

«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті. Та стримався, тремтячими руками надіваючи картуза, відказав:

— Як бог дасть, то ще побачимось. Прощай, сестро…

Федько провів Оксена аж за ворота, помахав услід рукою. Тільки Оксен вже не бачив того прощального жесту: як сів, як одвернувся, так і не оглянувся до самого хутора.

А заїхав у двір, побачив старшого сина, що саме вийшов із корівника, не витримав — поскаржився, скліпуючи набряклими повіками:

— Покинула нас мати, Іване.

Стояв згорблений, старий, якийсь аж нижчий на зріст, чекав утіхи, ласкавого слова. Й Іван, ображений за батька, обпалений жалем до нього, лютою відразою до мачухи, дзвінко відповів:

— Яка вона нам мати! Жили без неї і жити будемо! І вам, тату, не журитись — радіти треба, що її спекались…

Не цих слів чекав Оксен — не принесли вони йому втіхи. Побрів у хату, поскарживсь Альошці:

— Покинула нас мати, Альошо.

Альоша заморгав-заморгав світлими віями, жалісливо подивився на тата: цей все віддасть, аби втішити батька. І Оксенові трохи відлягло од серця. Поклав руку на худі синові плечі, сердечно сказав:

— Будемо молитися богові, щоб змилосердився над нами…

А вже у ліжкові, в отій холодній самотній постелі, думав Оксен, що ніколи не зможе простити дружині оцього дня. Ніколи. Довіку…

Отакі невеселі спогади розбудила, сама того не бажаючи, Марта. І Оксен довго не спав, заколисуючи невигойну образу, наче злу, неспокійну дитину.

Марта прийшла, як і обіцяла, наступного дня, щойно сонце освітило скупими променями вкриті першою осінньою памороззю трави й кущі. Постукала у ворота, весело погукала:

— Хазяїн, одчиняйте!

І за якийсь час ожила, освітилась Івасютина хата, заклубочила сизий димок до блідого неба. Зголодніла піч пожадливо жерла солому, гоготіла, ковтаючи чавуни та горнята, а згодом лише посапувала задоволено й сонно ситим теплом. Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно стало: що то значить жіноча рука!

Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб, хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!

Але й тут Марта збирається дати раду:

— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.. То врубайте мені трохи дровець, я свіжого хліба напечу.

«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.