І будуть люди

— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.

— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді,— гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.

— Зоріть мені поле, дядьку Оксене. А я вже якось вам віддячу!

— Що ти! Що ти!.. — аж руками замахав Оксен. — Мені й так он за Остапове очі виймають. Пожалів, бач, людину, на поміч прийшов, а що з того вийшло? Що в Остапа заробив — усе віддав, та ще й зверх того накинули… Тепер, Марто, такі часи, що за твоє добре серце з тебе ж і шкуру здеруть…

— Так то ж ви брали в оренду, а ми з вами по добрій згоді. Та хай лишень спробують, я їм очі повидираю!"

"«А повидирає! — поглядає на молодицю Оксен. — Це така, що попадись під гарячу руку — й онукам закажеш!.. Та й Ганжа не стане чіплятися: побоїться зайвого поголосу».

Однак не каже поки що Марті нічого певного. За останні роки навчився Оксен обережності: сім разів міряти, раз одрізати.

— Ви, Марто, завтра зайдіть. А я ще з синами пораюся та тоді вже й скажу.

— Завтра, то й завтра, — погоджується Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, не бійтесь: я ще нікого не підводила.

Повеселіла, звелася, обвела поглядом хату: боже правий, що робиться! Неметено, неприбрано, все жужмом, все накидом — аж голосить за хазяйкою! В Марти так і засвербіли долоні за віником, за ганчіркою, за віхтем.

— А що я вам, дядьку, скажу: прийду я до вас завтра уранці. Згодитесь чи не згодитесь, а я дам якийсь лад у вашій хаті.

«Отак воно: чужі люди жаліють, а свої одвертаються. Ех, Таню, Таню, не побоялась ти бога! А бог усе бачить, не забуває нічого…»

Провів Марту аж до воріт і, коли вона вийшла із двору, гукнув їй услід:

— Почекайте-но, Марто!

Кинувся підтюпцем у сад, нарвав у картуз зимового сорту яблук (не падалиць, не червивих, із гілок обривав, вибирав щонайкращі), поніс молодиці:

— А підставляйте-но пелену! — Та й витрусив усі до одного. — Оце вашим діткам гостинець!

Перед сном же молився довго і палко. Благав бога, аби знову прихилив своє серце до нього, аз недостойного, не одвернувся в тяжку хвилину. Ліг у холодну, осиротілу постіль і довго не міг заснути: все думав про невірну дружину. Розтруїла, роз’ятрила ж бо Марта, сама того не бажаючи, ще як слід не загоєну рану. І ось воно і болить, і пече, і стискає за горло: «Чужі жінки жаліють, а своя…»

І перед очима, як жива, — Таня. В старенькому, приношеному платті, така, якою щодня її бачив.

Коли довідався про втечу, вирішив: не поїде! Не проситиме, не кланятиметься, пішла — хай іде. Схаменеться, та пізно буде! Вірив: бог не простить їй гріховного вчинку, покарає за ганьбу, за біль, за підступність.