І будуть люди

Прийшла із Альошкою не так на лекцію, як у кіно. Знала, ой, знала, що дістанеться на горіхи від Оксена, який саме подався аж у Шишаки на два-три дні діставати сепаратор, але не могла перебороти спокуси: адже ще ні разу не бачила кіно! Як влетів уранці задиханий Альошка, як сказав:

— Мамо, кіно сьогодні увечері буде в сільбуді! Підемо, ге? — так одразу й вирішила: «Піду! Будь-що-будь — піду!»

Дістала карбованця (потай від Оксена збирала по копійці, по гривенику: як доведеться їхати до мами, то щоб свої були), взяла Андрійка й Альошку, що дивився на неї такими очима — умре, як лишиться удома! — та й пішла на село. Іван іще вдень повіявся, прийде аж удосвіта. По дорозі завернула до Ганни, лишила на неї Андрійка.

— Ідіть, ідіть, нічого з ним тут не станеться! — заспокоїла її молодиця. — Я б і сама пішла, дак ні на кого ж оцю татарву кинути.

Тож Таня, таким побитом потрапивши до сільбуду, теж сміється, потішена оголошенням, а Альошка шепоче їй, нетерпляче смикаючи за рукав:

— Мамо, беріть уже квитки, а то розберуть, нам не лишиться.

— З куркулів — по тридцять копійок! — голосно каже Володя кіномеханікові, коли Таня подає тому гроші, та й іде в сільбуд перевіряти, чи все вже готове.

А там — крик, лемент, там — побоїще: баба Наталка виганяє безбілетників віником. Крім баби Наталки, в сільбуді був комсомольський осередок у повному складі: незаможницькі сини Грицько та Павло та наймичка Галя. Галя, розчервоніла, заклопотана, прилаштовувала вишитий рушник довкола портрета Тараса Шевченка, Павло притримував її делікатно під боки, щоб не звалилася з хисткого стільця, а Грицько розставляв важкенні дубові лави: пиряв їх, аж двиготіло! Побачивши Володьку, випростався, блиснув рідкими, як лопати, зубами, запитав:

— Дохтур приїхали?

— Ще немає, — похмуро відповів Володька.

— А чого це ти мовби кислиць наївся?

— Івасютиного Івана зустрів.

— Ну-у?

— Жалкував, що легеньким кілком мене по голові погладив.

— Жаль, що мене там не було, — я його, заразу… Ну, нічого, ще стріну — пощитаю зуби!

— Не треба!

— Як то не треба? Він нас у морду товктиме, а ми соплі облизуватимемо?

— Не треба, кажу! Прийде час, ми йому на класовій основі соплі навішаєм… Піду ще подивлюся, чи не приїхав доктор. А ти розставляй пошвидше лавки, скоро почнемо…

Згодом приїхав і лікар — молодий іще чолов’яга, видно, дуже освічений, бо мав під рукою «портфелю» і великі, в темній оправі окуляри на носі. Підійшов, голосно привітався з людьми, запитав, хто тут буде за старшого. Володя, ніяковіючи, поручкався, поцікавився, чи товариш не проголодався з дороги.