І будуть люди

І хоча був такий же ясний, сонячний день, як і вчора та позавчора, такі ж дзвінкі тротуари й усміхнені люди на них, Федька вже ніщо не радувало, навпаки — дратувало. Тому й у вагоні відразу ж сів до вікна, одвернувся, щоб не розмовляти з сусідами. Тільки один раз і відірвався од вікна, коли до вагона зайшла стара жінка в селянськім вбранні. Зайшла, сіла несміливо на краєчок лави, підібгала під себе ноги в старих чоловічих чоботях: їхала залізницею, мабуть, уперше і почувала себе скуто, незручно.

Вона була така страшна, немов щойно звелася з домовини: землисте обличчя, очей і не видно — лише тіні.

Сусід по купе, що сидів навпроти Світличного, — мордатий, з товстими масними губами, з байдужою цікавістю запитав:

— Далеко, мамашо?

Стара стрепенулася:

— У Хоролівку.

— До рідних, певно?

— Синочка шукаю.

— Сина? — перепитав мордань.

— Еге ж. Як пішов, то й пропав. Немає й немає…

— То що ж, він кинув вас, чи як?

— Та чого ж кинув! — тужно озвалася стара. — Чого б мав кидати, як він у мене один… Як забрали на війну, то як у воду впав… Людські уже й поверталися, і поженились, і діточок діждалися, а мого немає та й немає… То оце мені чоловік один добрий пораяв поїхати в Хоролівку, може, там щось про мого знають…

— Кого ж ви там питатимете, мамашо?

— А добрі люди підкажуть.

— Даремно їдете, тільки дурно гроші викидаєте. Раз уже син досі це повернувся, то, щитайте, вже й не повернеться… Да-а… довгенько ждете сина, довгенько…

— Ой любі, мати і з могили синів виглядатиме!

Федькові так і перехопило горло від отих слів. Знову одвернувся до вікна, поворушив плечима, прокашлявся, а з думки все не йшла чомусь не покійниця сестра, не вбитий зять, а рідна мати: одинока, покинута, забута…

«На які ж поїзди ви сідаєте, мамо, щоб шукати свого непутящого сина?.. Да, не так воно якось виходить, — супить брови Федько. — Давно треба було б забрати маму до себе. З ким же їй і жити, як не зі мною!.. А все через оце розпрокляте життя! Не встигнеш і місця нагріти, як тебе вже перекидають на друге!»

…Рідна хата зустріла його маленькими вікнами: все блимала ними, все придивлялася, все ніяк не могла впізнати, хто ж то прийшов, не могла повірити, що оцей засмаглий, вусатий, налитий силою чолов'яга і є Федько. І навіть мати, що вийшла саме на ганок, мовби не впізнала одразу сина: стояла, трусила сивою головою, пильно дивилася на нього виплаканими старечими очима. І аж тоді, як він збіг на ганок, як простягнув до неї руки свої і глухо сказав: «Здрастуйте, мамо!» — тільки тоді, здається, й упізнала його: припала до широких синових грудей, затремтіла в німому плачу.