І будуть люди

Бо не можна ні вмерти за них, ні хоча б прийняти оті муки, через які вони пройшли перед своєю смертю. Звивалася б, корчилася б — не переставала б дякувати спасителеві за велику ласку: за те, що дозволив дітям хоч померти безболісно, якщо вже захотів забрати до себе.

Спаситель?.. Який же він спаситель, коли не міг врятувати Зіни? Кому потрібна була її смерть? Кому? А оці мамині муки? Тільки велика грішниця заслуговує на отакі муки, щоб спокутувати свої гріхи! А яка ж мама грішниця?..

Таня аж головою трясе, щоб відігнати богохульні думки.

Тут, на щастя, зазирає Оксен:

— Мама заснули? — тихо запитує він, бо Таня тримає маму в обіймах, ще й голову поклала собі на плече.

— Ні.

— Вже пора б їхати.

— Їхати? Куди їхати?

— Та додому ж.

— Я не поїду… їдь сам… А я із мамою… Я не можу зараз покинути маму…

— Їдь, дочко, я вже якось сама, — озивається старенька, наче зі сну, але Таня заперечує:

— І не видумуйте, я поїду із вами!

Оксен, на подив, не пробує заперечити дружині. Погоджується із тим, що Таня має побути із мамою. Аякже, хто ж маму і втішить, як не рідна дочка!

Був добрий та покладистий, хоч до рани тули.

— То я, Танюшо, швиденько з’їжджу додому, а тоді повернуся та й відвезу вас до Хоролівки.

— Додому? — дивується Таня. — Хіба ти не можеш відвезти нас зараз?

— Та меблі ж, — пояснює Оксен.

— Ах, меблі! — згадує Таня."

"Її знову обпікає сором. Так, немов Зіна була ще жива, а вони, скориставшись її відсутністю, пограбували цю оселю.

— Та й Андрійка треба ж привезти, — додає Оксен. — І мамину ж частку треба захопити, а так все й не вміститься…

— Добре, їдь, — погоджується Таня. — Захопи тільки Андрійка…

Оксен повернувся увечері, коли сонце, відпалавши жертовним багаттям, покотилося за обрій, а небо зблякло і посіріло. Високі тополі стояли чорними, обвугленими смолоскипами, печальними згаслими свічками. Високо в небі одинокою жариною догорала заблукана хмара. Де вона узялася? Як туди залетіла, одбившись од своїх пухнастих посестер? Таня дивилась, як та хмарина гасла та й гасла, засмоктувалась у темну безодню. Ще хвилина, ще якась мить — від неї не лишиться і сліду.

«Отак і наше життя, — роздумує Таня, охоплена печаллю. — Догорить, дотліє та й розстане безслідно».

— Таню?

Вона аж здригається від різкого Оксенового голосу.

— Де ти, Таню?

— Я тут.

— Так іди ж до хати, бо треба вже їхати!

— Зараз іду.

Таня ще раз поглянула вгору в надії побачити хоч клаптик отієї хмарини. Але там уже нічого не було. Тільки небо висіло над нею, власне, навіть не небо, а щось темне, каламутне та невідстояне, якась моторошна порожнеча, велетенська розрита могила. І так тоскно, так важко стало Тетяні, що вона вже сама, без Оксенового заклику, поспішила до хати.

Прощалася з Лідою, що вийшла проводжати, наче з чужою.