І будуть люди

— Силами ДПУ і міліції оточити село! Провести повальні обшуки! Заарештувати всіх учасників заколоту!

— І настроїти проти себе всіх людей, — підсумував Гінзбург. — Підвода тут? — це вже до моряка.

— Тут.

— Тоді поїхали.

— Що ти збираєшся робити? — занепокоївся Ляндер.

— На власні очі пересвідчитися, що то за заколот.

— Я складаю із себе всяку відповідальність!

— Складай, складай…

— Я буду доповідати в губернію!

— Доповідай, доповідай… Тільки не здумай, доки я повернуся, посилати в село міліцію!

Натовп, що юрмився три години біля хати о. Віталія, значно порідшав: чоловіки розійшлися, лишилися переважно літні жінки та діти.

— Стережуть, — похмуро сказав моряк, натягуючи віжки.

Забачивши підводу, жінки завмерли, роздивляючись, хто ж то приїхав, а від гурту метнулися дитячі постаті в усі сторони — тільки п’ятами замиготіли.

— Побігли за підкріпленням, — ще більше спохмурнів моряк.

— Може, розвернути підводу, — пораяв боязко лікар.

— Навіщо?

— Бо так не встигнемо утекти!

— Постійте тут, — сказав Гінзбург, злізаючи з брички.

— Товаришу Гінзбург, ви куди?

— Товаришу секретар, хоч пістолет візьміть!

Гінзбург досадливо відмахнувся, — одстаньте! — непоспіхом пішов до жінок, що вороже дивилися на нього.

Простоволосий, у вицвілій гімнастерці, у стоптаних чоботях, він ішов так спокійно, наче всі оті жінки бозна-як любили його. Лише права щока трохи більше посіпувалася, ніж звичайно, та неприємно холодило у грудях.

— Тільки так, — сказав Гінзбург, підійшовши до гурту, — давайте наперед домовимось: не кричати. Бо в мене голова не витримує крику…

І доки жінки, пороззявлявши роти, роздивлялися Гінзбурга, він, не даючи їм отямитись, продовжував:

— Я натомився, хочу присісти. Можна?

Прийшов до хати, сів на призьбу, пригладив волосся, запросив і жінок:

— А ви чого ж стоїте? Незручно якось: я сиджу, а ви стоїте. Сідайте, місця всім вистачить, — і посунувся трохи, наче звільняючи місце.

І хоч жінки, зовсім уже спантеличені, і не сідали — переступали босими ногами, Гінзбург відчув, що між ним і натовпом простягнулася тепла ниточка. Хай іще тоненька й непевна, але це вже не так важливо: головне, що вона була, існувала, ота ниточка, і він не дасть їй урватися:

— Не хочете?.. Ну що ж, поговоримо й так… А я вже скористаюся правом вашого гостя: посиджу… Ви ж не будете гніватись на мене за це?..

І — приязний, відвертий усміх. Ще одна ниточка до жіночих сердець!

— А тепер розкажіть, що тут у вас трапилось… Тільки не всі разом… Хто тут у вас Варка?.. Ви Варка?.. От ви й розкажіть…

Слухав уважно Варку, що, збуджуючись од власної розповіді, зривалася на крик, слухав і кивав головою, наче притакуючи, немовби погоджуючись із нею.