І будуть люди

Лікував, як умів, а воно розтулило дзьобиком ротика та й заплющило міцно очиці: не одбивалося, не пручалося, коли убгав у обійми, одірвав од підлоги та й поніс до постелі…

Потім, уже за кордоном, згадуючи Віроньку і оте широке попівське ліжко з пуховими перинами, Микола чомусь бачив лишень одвернену до стіни голівку, світле кучеряве волоссячко на дівочій ніжній шиї і чув безпомічне: «Не треба!» Лише зараз, лежачи на пуховій перині, виразно, до солодкої млості у тілі, пригадав, як ніс на руках Віроньку і що сталось по тому. І від цього спогаду теплою хвилею вдарила в голову кров, зашуміла у вухах, примусила прискорено забитися серце. Він схопився, студячи гарячі підошви об глиняний піл, безшумно, по-котячому скрадаючись, підійшов до квадратного чорного отвору і став прислухатися, чи не вчуються легенькі скрадливі кроки молодої попівни.

Але в домі всі спали. Твердим гарячим клубочком згорнулася Віронька, навіть не підозрюючи, хто завітав до них у гості. Драглистою хроплячою горою височіла матушка, не спав тільки о. Діодорій, збуджений появою Гайдученка і нічною розмовою. Одсунувшись подалі од матушки (давно уже забув, як колись горнувся по-ближче, бо неможливо зараз повірити, що оце розбухле, як на опарі, тістище, оцей м’який, набехканий стравою міхурище та був колись струнким, пругким, завжди бажаним тілом, з яким він зачав і породив спершу сина, а потім — дочку), тож, одсунувшись подалі од матушки, лежав отець Діодорій висохлою за багато років, покритою жорстким сивим мохом, але ще міцнющою дошкою, і перед його чорними, з гострим, пронизливим поблиском очима пропливало не таке ще далеке минуле, яке він не в спромозі забути, ані викреслити із пам’яті і за яке віддав би півсвіту, аби воно повернулося…

Отець Діодорій посів парафію в ті благословенні часи, коли, як то кажуть, у повітрі й не пахло не те що революцією, а навіть бунтами. Правда, і в ті роки траплялися з-поміж тихої та смиренної череди божих овечок невдоволені та горлохвати, що не хотіли чекати райського життя по смерті своїй, а прагнули скуштувати його ще до могили. Але молодий ще тоді батюшка виявив неабияку твердість в розправі над непокірними! картав у грізних проповідях, сповнених громів і блискавиць, а не помагало — одлучав найупертіших від церкви: прополював безжально божу ниву од плевелів.

Незабаром про о. Діодорія покотилася слава як про дуже суворого та непохитного в церковних догматах священика. Мнив себе нещадно караючим мечем у руках спасителя, покликаним очищати ввірені йому душі од усякої скверни, і не раз твердив, що тільки страхом можна утримати людину від спокус диявола.

Потроху-потроху, та й забрав о. Діодорій владу над всіма своїми прихожанами. Знав про них все, а може, навіть і більше, що вони самі знали про себе.