І будуть люди

Ти нам, товаришу, он як потрібен!

— А кузня хоч ціла?

— Ціла, все ціле… Й інструмент весь на місці. Той песиголовець хотів із собою забрати, так я не дав… Так що завтра можеш і починати. Вибереш собі підручного та й починай…

— Гінзбург пригладив чуприну, обвів світлим поглядом дядьків, що аж курить перестали, прислухаючись до розмови начальства.

— Ну як, товариші, буде цього року врожай?

Та має бути, якщо вродить…

— Як дощі добрі підуть, то воно, звісно…"

"— Земля дуже пересохла: пішла під сніг, як із печі…

— Воно хоть і снігу до біса, а, не дай боже, сонце припече — враз постікає. Не встигне й зволожить як слід…

Гінзбург слухав оті дядьківські прогнози, і його ані дивували, ні дратували ухильні відповіді. Бо така вже одвічна доля селянська: робити й не знати, які плоди принесе ота велика робота. Не спалить посуха, не виб’є град, не вимочуть дощі, то, може, й сповняться несміливі наші надії. Так-то, товаришу секретар…

— Що ж, будемо надіятись на гарну погоду, — сказав Гінзбург. І голосно до Ганжі, так щоб усі почули: — Ти розповідав людям про конференцію?

— Та ще збори не встигли провести, а так знайомив, — непоспіхом відповів Ганжа.

— Товаришу секретар, а як із земелькою: знову перерозподіляти будемо? — нетерплячий голос од порога.

Гінзбург обернувся на голос:

— Це ви, товаришу, цікавитесь?

— Та я ж, — звівся із лавки високий, не старий іще чоловік із чорними вусами та зарослим густою щетиною підборіддям. — Воно, можна сказати, не одного мене це інтересує.

І по тому, як затихли дядьки, Гінзбург зрозумів, що питання поставлено не випадково, не так, аби тільки щось запитати приїжджу людину: пекло, мабуть, багатьом.

— Що ж, спробую відповісти. Та ви сідайте, товаришу, в ногах правди немає!.. Бачите, товариші, до чого призводить щорічний переділ землі? До знеосібки? Так? Якщо ви знаєте, що цього разу будете сіяти тут, а наступного року в іншому місці, так нащо ж тоді її, оцю землю, доглядати, удобрювати, заводити багатопілля, коли я все одно не буду користуватися з того! Так чи не так?.. Мабуть, що так… А до чого це веде? До негосподарської, хижацької, скажімо прямо, експлуатації землі, до її виснаження, до зниження щорічних врожаїв… Тож вигідно це для господарів справжніх чи не вигідно?..

— Вірно! — схвально вигукнув Микола Приходько: слухав Гінзбурга, аж рота забув затулити, весь час кивав головою. — Поки землю як слід не розкріплять, толку не буде.

— Еге, добре тобі гукати «правильно», Миколо, коли в тебе всього двоє дітей та й то — один син! — заперечив одразу той, що питав. — Дівку ти заміж випхнеш, а поле все залишиш одинакові… А як у мене — три парубки, женити он скоро… Та ще за ними два на ноги спинаються. Виростуть — всім, тату, дай, всім наділи того поля.