І будуть люди

 — Дивлюся оце на вас, Ганно, та й аж заздрю вашому чоловікові: молодиця ви — кров із молоком! Як це добре, коли жінка здорова та дужа, як це добре! А моя Таня…

— Що, може, захворіли? — сполошилася Ганна.

— Та ні, слава богу, бог не допустив до такого нещастя, — заспокійливо мовив Оксен. — Тіки слабенька ж вона, до сільської роботи незвична. Їй би тіки те й робити, що отак, як ваших синків, діточок учити… Я б уже й найняв би когось їй у підмогу, дак хіба теперечки це легко зробити? Мало того, що попадеться якесь, не дай боже, ледащо, так ще й до сільради потягнуть, наймичкою очі вийматимуть… А тут же роботи тієї… — зажурився зовсім Оксен. — Кожна хвилька дорога. От картоплю копати…

— Так давайте я поможу! — вигукнула Ганна. — Вони ж моїх дітей учать, то якою б я людиною була, аби не помогла!

«Слава богу, сама напросилась!» — відлягло від серця Оксенові.

— Якщо ви, Ганно, так хочете, то завтра раненько й виходьте… А Таня моя діточками вашими не нахвалиться: такі вже, каже, розумні, такі вже пойнятливі, що коли б оце в школі, першими учнями були б!..

Так Ганна потроху-потроху, та й упряглася в господарство Івасют. Не наймичка, боронь боже, не наймичка: просто захотіла трохи помогти, трохи віддячити за те, що Таня учить її дітей, не беручи за те ні копієчки. Видать, ще не в усіх совість убита, ще не всі зреклися бога. Аякже, ви — нам, а ми — вам. Тихенько, любенько, і богові угодно, і перед людьми не сором.

Минула осінь, настала зима. Завіяла вітрами, замела хуртовинами. Сірою хустиною запинала землю в ранні сутінки, щоб не застудилася; білою ковдрою вкривала дбайливо поля, щоб не охололи. Пригладжувала за годину-другу дорогу так, що вийдеш, подивишся — суцільна пелена, наче ніхто ніколи й не проходив отут, і не проїжджав. Але через день слалися по тій незайманій сніговій цілині свіжі сліди: закутані, замотані, з торбинками через плече мандрували малі Соловейченки до Івасют по науку. Довго тупотіли на порозі, збиваючи сніг, уже в сінях скидали шапки, а заходили в хату — шикувалися вряд, дружно хрестилися на образи, аж тоді вже казали: «Здрастуйте!» Потім, витираючи заволожені з морозу носи, сідали до столу.

Отак би й минула для Тані ще одна зима: за роботою, за навчанням, за клопотами про Андрійка. Так би й минула зима, коли б не одна подія, коли б одного дня в селі та не появилася газета — часопис Полтавської губернії. Ту газету запам’ятає Таня на все життя. Цупкий, грубий, жовтий папір, що вже встиг обтіпатися на краях, замусолитися, бо не в одних руках побував, доки потрапив до рук Оксенові. Коли Таня побачила в обледеніле віконце, що чоловік повернувся з села, то першою була думка: «Чого це так рано? Адже він казав, що прийде аж перед вечором».