І будуть люди

В хаті було чисто, сонячно, затишно; долівка, посипана луговою травою, духмяніла м’ятою та рогозою, а стіни були заклечані калиною, кленовими і тополиними гілочками, як на зелені свята (ще змалку кохалася Ганна у квітах та травах). Забачивши гостю, що несміло ступила на поріг — приймуть чи проженуть після вчорашнього випадку? — Ганна схопилася, зраділо кинулася назустріч:

— От спасибі, що завітали! Ониську, та ти тільки подивись, хто до нас прийшов!.. Та ще й із синочком… Як же воно, отаке мале, сюди і дотопало?.. Ходи, Андрійку, до тьоті!

Простягала руки до Андрійка, що малим вовченям ховався за маму, заривався в спідницю. Запрошувала Таню до столу спробувати кулішу, підкріпитися з дороги. А може, молочка? Холодненького?

— Ониську, чого ж ти сидиш? Мотнися до погреба та принеси молока! Не перекинь тільки, бо й глек об тебе поб’ю!

І доки мовчазний Онисько ходив по те молоко, Ганна протерла рушником місце на лавці, майже силоміць посадила гостю до столу.

Тані відлягав од серця: Ганна на неї не гнівається. Розв’язує торбу, починає наділяти медяниками дітей.

— Та беріть же, беріть, коли вас угощають! — підштовхує Ганна синів, коли ті, засоромлені, не наважуються брати гостинці.— Та кажіть тьоті: спасибі… Тільки краще б ви оці прянички своєму лишили, бо мої лобуряки вже за татовою люлькою полюють. Вчора насмалилися так, що й досі зелені… Іч, лоби понаставляли — згадали про материн віник!

— Скільки ж їм років?

— Та в пилипівку якраз буде дев’ять годочків, як вони знайшлися.

— Не хворіють?

— Слава богу, не хворіють… Одна тільки біда: учитися ніде. В село не находишся, та й містов там немає: сільські діти і ті не всі учаться… От вони й ростуть неуками.

— А треба б учитися…

— Ох, треба, треба! Тільки що поробиш?

Повернувся до хати Онисько. Тримав перед собою глечик так обережно, що боявся й дихнути. Потім сів навпроти Тані, задумався про щось своє, потаємне. Таня крадькома позирала на господаря оселі. Наслухалась же про нього як про великого дивака, а то й несповна розуму людину. Іще одне непокоїло Таню: неграмотні Ганнині діти. Погано, дуже погано, що вони ростуть без освіти!

Ганна, помітивши, що гостя нібито засмутилась, штурхає в боки замріяного чоловіка:

— Ониську, та чого ж ти мовчиш?"

"— А що я маю казати? Говори вже ти, — зніяковіло всміхнувся Онисько.

— Отак завжди: сидить та мовчить, — поскаржилась Ганна. — Ото хіба що співати — то й просити не треба…

— А хіба пісня не краща розмови? — заперечила Таня. — То велике щастя, коли людина має талант до співів…

— Отак і люди кажуть: в тебе, Ониську, талан, — похвалилася своїм чоловіком втішена Ганна.

— Тільки біда, що з оцього талану ще ніхто хліба не мав, — сумно всміхнувся Онисько.

— Як не мав? — стрепенулася Таня.