І будуть люди

Той просунув руку в дірку, намацав дядькову шию, замкнув кільце — чорною стрічкою повився до напнутого дроту ланцюг: ні дати ні взяти — собака у будці!

— А теперечки гайда. Хай собі сплять на здоров’я.

Вибігли з двору, оглянулись. Котько підійшов до будки, принюхався, загавкав. Гавкав уперто і люто, і Василь сказав:

— Зараз хтось вийде.

В хаті й справді заблимав вогник, освітив темне вікно, потім клацнула клямка сінешніх дверей. Хлопці поприсідали за тином — тільки шапки стирчали перевернутими глечиками. В кожусі наопашки, в спідньому, на поріг вийшов дядько. Постояв, позіхнув, почухмарився попід пахвами, сходив до вітру в сніг, потрусив матнею. Аж тоді гукнув на Котька, що, забачивши хазяїна, аж зайшовся гавкотом, люто наскакуючи на будку:

— Цить, бодай би ти сказився!

Котько слухняно замовк, побіг до хазяїна.

— Ти диви — відчепився! — пролунав здивований голос. — Ану, на місце!

Ухопивши пса за патлатий загривок, дядько поволік його до будки. Не випускаючи собаки, взяв ланцюг, потягнув до себе.

— Що за мана!

І щосили смикнув на себе ланцюг.

— Ряту-у-йте, душать!! — страшним голосом озвалася будка. Дядько гуцикнув у сніг. А будка вже ходила ходором, розпачливо волала до зимової ночі:

— Рятуйте, вбивають!!

Корчачись од сміху, хлопці поза тином, поза тином, та й чкурнули подалі од біди. Зупинилися аж на другій вулиці, прислухались. Тепер уже лунало два голоси: один глухіший — «Рятуйте!», а другий дзвінкіший — «Каравул!..»

— Побігли далі, бо вони все село скличуть! — весело сказав Микола.

Вже аж на краю села Іван зупинився, придивився, присів: хтось біг прямо на них. Хлопці собаками пострибали за тин, принишкли, намагаючись розгледіти, кого несе нечиста сила. Упізнали по шапці — фронтовій, з нашитим світлим верхом — та по довгій шинелі. Тільки в однієї на все село людини була отака шапка й шинеля, і ось ця людина бігла прямо на них, приваблена, мабуть, розпачливим криком дядьків.

Іван, забувши про все на світі, пропечений мстивою ненавистю, схопився, став висмикувати з тину кілок…"

"Оте дівча, яке ще влітку насиналося Володі комсомольськими снами, потроху-потроху, та й заполонило його палке серце, до кінця віддане світовій революції. І, сказати, була б заморською павою, про яку люди потім скажуть: «Хоть і шию звернув, зате з доброго коня. З такого і впасти не жалко!..» А то ж дівча як дівча: бровенята, і носик, і губи, і очі — все, як положено мати в шістнадцять літ. Дак хіба ж інші дівчата того не мають? Мають, їй-богу, мають і живуть, до того ж, поблизу, а це забилося аж на хутір, аж за сім верстов: топчи, Володю, глибокий сніжок в зимовії ночі, міси, Володю, липкий чорнозем в осінню негоду, ходи, Володю, мов каторжний, та ще й стережися, щоб ніхто не підгледів, не пустив лиху славу на всеньке село.