І будуть люди

«Бо йшов учора сусідський Микола в новому галіхве, щоб похвастати перед моєю дівкою… Цілісіньке літо заробляв на те галіхве, бідолаха… Ото йшов, та й не дійшов: наздогнав його оцей анцибол біля самісінького порога та й обніс галіхве і ззаду, і спереду. Та так же, клятий, постарався, що побіг той парубок додому — весь іконостас на виду! Тільки й того, що пасок уцілів та одна холоша при самій халяві…»"

"Що ж, Івасютам такого сторожа й треба. Бо, слава богу, знову є що стерегти. Тепер настав лад. Ніхто вже не лізе та не зазира до комори — скільки там засипано та припасено. Відсіявся, віджався, одмолотився, заплатив продподаток, а до решти — зась! Я тут хазяїн, що хочу — продам, де захочу — куплю, скільки хочу — придбаю, бо сама ж власть, порозумнішавши на голодних харчах, велить збагачуватись. І не сунься до мене, товаришу Ганжа, із своїми голодранцями, бо тепер і на тебе знайдеться управа. Хочеш жити у мирі — дай мені волю робити те, що я сам забажаю. Бо почитай, що у газетах ниньки пишеться: хазяїн — основна хвигура на селі, хазяїн, а не якийсь там голоштанник, що зроду-віку своєї земельки не мав, не знає, чим вона й пахне, а теж мені — пнеться й собі у пани та начальники!

І Оксен, що зовсім уже був підупав у двадцять третьому, що кидався у відчаї до бога: «Порятуй, захисти, укажи!..», — що не знав уже, з якого боку й підступитися до Ганжі, аби хоч трохи вмилостивити, умастили його, потроху-потроху повнився колишньою самовпевненістю і вже відважувався надягати до церкви синю добротну чумарку, а не стару, ношену-переношену дранку, що в ній порався по хазяйству.

Особливо повеселішав Оксен, як одного разу з’їздиву Яреськи — до всеукраїнського старости, що проїжджав через Полтавщину.

Всеукраїнський староста не осліпив їх, як того сподівалися, царською величчю, не приголомшив губернаторською пиховитістю. Був у простенькому робітничому піджачку, у вишитій червоними та чорними хрещиками полотняній сорочці,— ну звичайнісінький тобі дядько! — зустрівся б з отаким десь на вулиці й не оглянувся б. Запросивши їх до вагона, вгощав чаєм, і вони, обережно тримаючи тонкі склянки поміж заскорузлими пальцями, витираючи шапками розпарені лоби, все приглядалися та примірялися, вижидаючи слушної хвилини, аби запитати про оте основне, заради чого, покидавши гарячу роботу вдома, з’їхалися за багато верстов до цього вагона.

Посміюючись на оті селянські хитрощі, Петровський (не один уже раз приймав отаку делегацію!) з грубуватою одвертістю сказав:

— От що, дядьки! Їдьте собі спокійно додому та працюйте. І ніхто вас не буде чіпати.

Іменинником повертався додому Оксен.