І будуть люди

— Федю…

— Ну, що?

Голос у нього лінивий, аж сонний.

— А бог?

— Бога немає,— дивлячись просто в небо, відповідає Федько.

— А люди?.. Люди що скажуть?!

— А людей нехай чорти поберуть!

— Що ти таке кажеш, Федю!

— Замовчи!

Знову обійняв так, що аж кісточки захрумтіли, запечатав вуста вогняним поцілунком...

Розслаблена, зламана, лежала Олеся біля Федька, що заснув, поклавши їй на плече голову. Дивилася вгору, і небо світило до неї Федьковими очима, нависало над нею його смоляною чуприною. І поступово образу та біль заступила велика ніжність, і не було вже для неї ріднішої в усьому світі людини, як оцей ще не так давно чужий, незнайомий їй чоловік.

Вона лежала, боячись поворухнутися, щоб не потривожити його сон, а довкола починалося нове діяння природи: десь із паморочливих висот нічним птахом опустився вітер, війнув прохолодою — відразу ж усе ожило, зарухалось, заструмувало. А вітер уже дув і дув: постійно, рівно, невтомно, і здавалося Олесі, що хтось великий і темний, схопивши землю в руки, спивав, з неї нічну каламуть спраглими дужими ковтками.

Федько раптом здригнувся, потягнувся, вигинаючись тілом, замерехтів на Олесю сонними очима:

— Ти чого?

— Нічого.

— Не замерзла?

— Ні.

— А чого не спала?

— Тебе стерегла.

— Щоб не вкрали?

— Щоб не застудився.

Аж тепер помітив Федько на собі теплу хустку, і ніжність ворухнулася в ньому.

— Чудні ви, баби, — мовив Федько, обіймаючи Олесю.

Олеся пригорнулася, припала до нього, жагуче й спрагло, стала пестити його непокірне волосся, цілувати його невелику сильну руку. А він, трохи здивований оцим нежданим вибухом почуття, ще міцніше пригорнув її до себе і вже не грубо, а скоріше ласкаво повторив:

— Чудні ви, баби!..

— Ти не покинеш мене? — допитувалася згодом Олеся.

— Та де ж тебе подінеш?..

— Гляди… А то і бог, і люди тебе прокленуть!

Федько нічого не відповів. Потягнувся ще раз, швидко скочив, пішов ловити жеребця. А Олеся дивилася йому вслід і думала, що доведеться їй скуштувати всього з оцим неспокійним, як вогонь, чоловіченьком.

Частина друга

I

Відколи Олеся втекла із Федьком, мало що змінилося на хуторі Іваськах. Все йшло, як із діда-прадіда заведено, і всі революції та світові катаклізми, що глухим відгомоном докочувались аж сюди, не в спромозі були вирвати цупке те коріння, що його глибоко в землю пустив рід Івасют.

Ще не так давно Оксен був нижче трави, тихше води. Із страхом уставав, із страхом і лягав. Все чекав, що от-от прийде із своїми комнезаможами Ганжа та й витурить на всі чотири із власного двору. Клав на стіл напоказ, для чужого завидющого ока, таку хлібину, що її страшно було й до рук узяти: остюк на остюкові, одвійок на одвійкові.