І будуть люди

І коли Федір підійшов до нього з маузером в руці, він тихенько заскавучав, завиляв куцим цурупалком хвоста, віддано дивлячись на людину старими посивілими очима. Федько кілька разів наводив маузер, але так і не зміг натиснути на гачок.

— Не можу… Хай би хоч гавкав, а так — не можу!..

Кинув маузер до кобури, різко обернувся, пішов до хати. Тоді Іван, зневажливою посмішкою провівши Федора, накинув на шию Полканові мотузок, узяв лопату і потягнув у вишняк — вішати.

— Ти ж дивись, закопуй подалі! — гукнув услід йому Оксен.

— Знаю! — і до собаки, що, наче відчувши близьку свою смерть, щосили впирався в землю, харчав, коли мотузок впивався в горло: — Та йди вже, чорт!..

— Іване, бога бійся! — вигукнув Оксен, застерігаючи сина не вимовляти всує ім’я нечистого. Повернувшись із саду, Іван поставив на місце лопату, а натомість узяв сокиру, пішов до комори, куди заліз новий поселенець. І за хвилину таким надриваючим серце болісним собачим плачем виповнився двір, що Таня, пополотнівши, заплющила очі, затулила долонями вуха: щоб новий сторож був зліший, відрубав йому Іван хвоста по самісіньку ріпицю.

— Боже, як ти, сестричко, з ними й живеш? — спитав Федір, з жалем дивлячись на сестру.

— Не знаю… Нічого не знаю… — прошепотіла Таня, все ще не розплющуючи очей.

— Ну, а я тут і дня більше не буду!

Таня нічого не відповіла. Опустила руки, втомлено сіла на лаву, дивилася прямо перед собою застиглими, позбавленими будь-якого виразу очима.

Хоч Федір і поклявся відразу ж поїхати геть, однак прожив на хуторі ще три дні: для того, мабуть, була поважна причина.

Подовгу перешіптувався із Олесею, і вона ходила, притихла, замислена, розгублена, налякана. Федько ж був сердитий, як чорт, і одного разу, коли Таня спробувала заговорити — викликати брата на щиру розмову, так гаркнув на сестру, що вона аж відскочила, а потім, коли Таня, ображена, сіла й заплакала, сказав, намагаючись приховати за грубуватою фразою почуття провини:

— Сама ж бачиш, що зараз зі мною, — навіщо ж підлазиш!"

"На третій же день він раптом повеселішав, став лагідний та ласкавий, хоч до рани тули, і Таня подумала: домовилися. Про що, не так уже важко було й здогадатися. Тільки осліплий Оксен та заклопотаний Іван не помічали нічого.

Серед дня, виждавши, коли, крім невістки, нікого не було в хаті, зайшла Олеся. Була трохи бліда, але такою радісною блакиттю сяяли її очі, що в Тані мимоволі стиснулося серце і їй чомусь аж неприємно стало дивитися на зовицю. «Я б теж могла бути отакою щасливою, — з гіркою заздрістю подумала вона. — Це її брат вирвав мене від Олега!.. А мій — робить її щасливою…»

Олеся ж розстебнула сорочку, зняла хрестика, що висів на темному шнурочкові. Хрестик той носила з раннього дитинства, відколи себе пам’ятала.