І будуть люди

Визволилась із братових обіймів, подивилася пильно ому в очі: що ще затіває її братик? Та Федько не опустив, не одвів своїх очей: дивись, сестрице, які вони в мене чисті та невинні, як у немовляти, як же можна про такі очі та подумати щось погане? Тільки вуса зраджували його: посіпувалися на кінчиках, як у кота, що нетерпляче чигає на здобич. І Таня, що добре знала свого золотого братика, заперечно похитала головою: «Не покличу».

— А то чого? — з награною щирістю образився Федько. — Невже ти про мене так погано думаєш?

— Федю, не треба! — строго обірвала його Таня, і в її світлих очах заятрився біль. — Не треба цього… Я забороняю тобі, чуєш!.. — і по паузі, так, наче зізнавалася в чомусь найсвятішому для себе: — Вона мені рідніша від сестри…

— Ну, ладно, ладно, — здався Федько. Знову обійняв Таню, пригорнув її до широких грудей. — Ех, баби, баби, що ви розумієтесь у цьому!

— Давай краще спати, — попросила Таня, боячись, що Федько знову почне неприємну для неї розмову.

— Спати, то й спати, — погоджується брат. Потягається так, що аж тріщать кості, пружними хвилями перекочуються під сорочкою м’язи. — Ти, сеструню, лягай, а я тим часом вийду надвір — покурю.

Тепла квітнева ніч так і війнула в обличчя ласкавою свіжістю. Пригріта за день земля дихала волого й сонно, і ніщо не тривожило її спокій. Тільки десь у селі співали дівчата та коли-не-коли докочувався парубоцький розбійницький посвист: тирлувалася вулиця. Федько уявив, як оце зараз, вибираючи, де потемніше та безлюдніше, стоять закохані пари, перешіптуються, тихо сміються, і перед ним, як жива, стала Олеся, отака, як була біля колодязя, — з перехиленого відра на дівочу литочку струменить срібляста вода, стікає донизу, а вона й не помічає нічого: дивиться прямо на Світличного такими очима, що він би чортові душу віддав, аби оце ще раз заглянути в них!

Схвильований, Федько походив по завмерлому двору, посвистав, сподіваючись, що Олеся десь поруч і почує його, але замість Олесі з-під комори озвався Полкан. Світличний, тихо лаючись, почалапав до хати: плакало, мабуть, його нове залицяннячко, лишилося хіба що цілувати на сон оту беззахисну Леду, яку Федько в образі рожевого лебедя клював твердим дзьобом. «А все моя зверхневинна сеструня, соску б їй в зуби!» — глузливо й ніжно подумав про Таню Світличний, відганяючи мимовільну досаду.

Сеструню ж гнітило безсоння: все прислухалася, чи не рипне дверима Федько. А коли брат тихенько зайшов до хати, ліг на широку лаву, де йому було послано, і відразу ж захропів, вона однаково не могла заснути, бо Федько наче розворушив своєю появою великий мурашник, і потривожені спогади обліпили гарячу Танину голову, і кожен тягнув на собі якусь ношу: чи то біль, чи каяття, чи образу.