І будуть люди

Була в його спогадах тільки дитиною, яка ніколи не стане дорослою, і коли йому вперше сказали, що сестра вийшла заміж, він довго знизував плечима та здивовано гмикав, а потім, переконавшись, що це таки правда, відчув навіть якусь образу на Таню: так, наче вона його зрадила. Тільки коли мама розповіла, як справляли весілля, як тато, помираючи, вмовляв наймолодшу дочку виходити за Оксена, і докоряв, і погрожував їй, тільки тоді оту хвилинну образу заступив пекучий жаль до сестри, і він, глянувши на маму гарячими злими очима, вигукнув:

— Як же ви!.. Як же ви могли допустити?! — а що мама, зламана запізнілим каяттям, винувато мовчала, він гнівно додав, махнувши кулаком у повітрі: — Краще б ви її вбили! — Іще, побігавши нервово по кімнаті, лиховісно кинув: — Жаль, що мене не було!.. Я б його оженив! — І мамі аж сипонуло поза шкірою морозом від отих синових слів.

Їхав Федір сюди, з твердим наміром, коли розгромить отого Гайдука, забрати сестричку до себе. В тому, що Таня відразу ж поїде з ним, як тільки він їй про це скаже, Федько не сумнівався й хвилини. Міряв усе по собі, по своїй гордій непоступній вдачі, що підігрівалася циганською кров’ю: хай би спробував хто силоміць ув’яз-нити його. Хай би спробував! Погриз би всі мури, поламав би всі грати, а таки вирвався б на волю. Вирвався б і жорстоко помстився б тому, хто спробував би стати його тюремником!

То чому ж має силоміць жити в оцьому проклятому хуторі його, Федькова, сестра! Хіба тепер не Радянська влада? Хіба Таня не вільна будувати своє життя так, як їй заманеться? Хай Таня знає, що в неї є брат, який не дасть її на поталу, захистить від кожного, хто спробує важитись на неї! Хай не боїться нічого: кожному, хто заступить їй дорогу, доведеться мати справу з його, Федьковими, кулаками! Він розмете все це кубло, все пустить за димом, аби тільки рідна сестричка його знову була щаслива, отака, як колись у дитинстві!

І ще одне він може сказати Тетянці. Хай буде їхнім секретом, бо про це не знає ніхто, навіть мама. В Полтаві, на затишній вуличці, підшукав Федько велику та світлу кімнату. Домовився з господарями, навіть гроші заплатив за місяць наперед. Отам вони й будуть жити вдвох. І хай Таня не турбуються: вона матиме все, що їй буде потрібно."

"Таня не зводить із брата вологих очей, впивається його запальною, гарячою мовою, хоч і знає, що нічого з того не вийде: мине кілька днів, Федько погостює в них та й поїде без неї. Бо не зможе вона зважитись на отакий крок. Десь із могили не спускає із неї суворого погляду тато. А з неба свариться бог. А з усіх земних закутків стежать за нею люди, які ніколи не простять, осудять, розіпнуть на хресті лихослів’я й зневаги. А мама, Федю, а мама? І потім…

Тут сестра змовкає.