І будуть люди

Не дорогою, не стежкою навіть — городами, а потім полями, щоб не зустрілася жодна жива душа, не видала, не продала, щоб не попастися в руки гепеушників Ляндера чи комнезаможів Ганжі, які чигають на них, мабуть, і вдень і вночі.

Що ж, чигайте, якщо чигається, ловіть, коли ловиться, тільки дивіться, щоб не обламалися вам кігтики — не на таких напали! Бо не звикати Гайдукові до темних ночей та глухих манівців: ще в громадянську був два роки в отамана Вовка, гасав разом з ним по степах України, пускав червоного півня бідноті та рубав комуністів, а як стало непереливки, як усе дужче й дужче почали тіснити червоні загони, шарпати в щоденних боях, навантажив Гайдук однієї темної ночі в найбільший возище стільки добра, скільки зміг загребти, і, не сказавши навіть «прощавайте» своїм вовчим братчикам, погнав коней додому.

Десь гниють кості отамана, розметалися-розкидались по безславних січах тіла його невдалих «дітей», один Гайдук лише зумів врятуватися, вискочити сухим із води: виринув у себе в селі, святіший святого, невинніший невинного. Тільки за багато верстов, у величезній ярузі, в потаємній землянці лежало дещо з минулого бандитського життя — до пори, до часу, до слушної години.

І зараз вів туди Гайдук своїх синів крізь непросвітну темряву, через лани та байраки, минаючи села, обходячи хутори, стережучись лихої людини.

Йшли аж до ранку, зупинилися днювати в невеликому переліску, що розрісся на піщаних горбах. Зашилися в молодий густий сосняк, цокотіли зубами, тулилися один до одного, шукаючи хоч трохи тепла. Петро хотів розпалити багаття, але батько не дозволив: можуть помітити. «Дійдемо, там і відігріємося». Тож ледве діждалися ночі, щоб нагрітися хоч у дорозі.

А на світанку дійшли до місця."

"Сотні років тут стікала весняна тала вода, пробиваючи собі дорогу до річки. Все глибше й глибше заривалася вода, підмивала прямовисні стіни, виносила землю і глину на багато верстов і, нарешті, прорила таку глибочезну яругу, що й кісток не збереш, якщо загримотиш аж на дно! Навіть у найпекучіші дні дихав цей яр колодязною вогкістю, бо сонце не встигало прогрівати його круті схили, щедро порослі кущами терну та глоду — не проберешся, не продерешся, хіба що залишиш усю свою шкіру на гострих колючках! Тож не дивно, що зроду-віку оминали це похмуре місце добрі християни: водилася тут лише нечиста сила, а із звіроти — рили глибокі нори ікласті вовки: зустрінешся — до смерті загризуть!

Вже починало світати, коли стали спускатись до яру. З червоного сходу йшов гожий день, вимахував світлою мітлою, змітав туманці й тумани, розкидані клаптики темряви — і в яру аж кипіла молочно-сіра маса, котила донизу, пронизувала до кісток льоховою сирістю.

Йшли довго, важко дихаючи, ковзаючись ногами по вогкій землі.