І будуть люди

Біля Нешерета примостився Максим. Погойдує ногами, уникає поглядом Ганжі: образився. Відразу ж після пожежі просив дядька Василя жити в них, — хата велика, їх тільки двоє — мати та він, тож місця вистачить всім, але Ганжа відмовився: «Спасибі, Максиме, я вже найшов собі квартиру в сільраді»."

"Поки смалили цигарки та скаржилися на посушливу осінь («Дощу б тепер — усе вуха підняло б!» — «Ото бог нас карає: відцуралися бога, то й він нас забув!» — «Та-ак, молебень оце справити б…» — «Молебень? Годі вже, ввесь вік молимося, а багато бог нам поміг? Тільки й того, що отим патлатим останній шматок несемо!» — «Ой, що ви таке, Василю, кажете! Мені аж сидіти біля вас страшно!» — «То й не сидіть — пройдіться пішечки…» — «Пересідай, Марто, до нас, ми богомільні!» — «Еге ж, богомільні, а куди ото очі свої запускаєте?» — «Так то ж він, Марто, причаститися хоче!» — «Ось як розкажу вашим жінкам, соромітники, вони вас причастять!» — поки отак гомоніли, то й незчулися, як доїхали до Мартиного поля.

Зупинилися, випрягли коні, познімали плуги, пройшлися по давно не ораній, не сіяній, порослій бур’янищами землі, і в кожного аж заболіло на серці.

— Так-так… — протягнули враз споважнілі дядьки і більш не сказали нічого. Мовчки повернулися до возів, Стали лаштувати плуги.

Перший пройшов плугом Ганжа. Провів із кінця в кінець — напнув, як струну, тугу чорну борозну, і коли зупинився, оглянувся — так і здалося, що вона забриніла під пружним, напористим вітром. А вже слідом за ним ішли інші орачі — міцно тримали чепіги, щоб не зробити огріха, вивертали широкими лемешами землю — бур’янами донизу, і з кожним гоном все ширшав і ширшав масний чорний струмок, розливався у річечку, а потім і в річку, і вже ціле озеро розлилося-розплескалося на занехаяному полі.

— Агей! — летить понад розораним плесом дзвінкий Мартин голос. Стоїть біля возів при дорозі, махає клично рукою, а позаду здіймається, тане в повітрі легенький димок. — Оралики, ї-істи-и!

«Їсти?» — дивуються орачі. А й справді, час уже на обід. Незчулися, як сонце облетіло півнеба та й покотило тихенько на захід.

Поверталися мовчазні та поважні, як після молитви, випрягали паруючих коней, вішали їм на морди торби з вівсом, щоб не загубилася жодна зернина. Непоспіхом скидали шапки (хто, хрестився, а хто і з нехрещеним лобом), сідали довкола казанка з кандьором, що смачно пахнув. На вишитому півниками рушникові — акуратно порізаний хліб, старанно витерті дерев’яні ложки, ще й темна сіль у чистенькій ганчірочці. Брали кожен по скибці, круто солили, їли перед тим, як узятися за кандьор. Про те, щоб чимось прополоскати пересохле горло, ніхто й не заїкався: гріх! То вже хай потім, увечері, як повернуться до села та розщедриться хазяйка, а зараз — не можна.