І будуть люди

Виступала попереду, огрядна, червонощока, як пава («Тій Хведорі народити, що яйце знести!» — казали заздрісно жінки), а за нею, взявшись за руки, ланцюжком одинадцять синів: старший — попереду, передостанній — позаду: йде перевальцем, поспішає, щоб не відстати від інших.

Ще не так давно Іван не вилазив з боргів — не так легко нагодувати з двох десятин отих пуцьверінків.

— І куди воно у вас дівається, Іване? Ви ж недавно змололи!

— Та змолоти-змолов, тільки й мої косарики, спасибі їм, не дрімають. Ще не вспіє, пробачте на слові, й вилупитись, а вже найбільшу ложку хапає.

— Вони й вас отак з’їдять, Іване!

— Дасть бог — не з’їдять, бо я жилавий. Та ще як позичете мені мішечок пшенички, то вже якось уцілію: кину їм по шматку — вони про рідного тата й забудуть.

Отак пожартує-пожартує та, дивись, і йде з мішком за плечима додому.

Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка — Ганжі Василя.

От і зараз — стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.

— Ти кого стережеш?

— А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай — не бугай, а щось на нього схоже…

— Кажи, чого прийшов, — обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов — мріяв пошвидше пірнути в постіль.

— Хто, я?

— Та ти ж!

— А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.

— А ось я тобі по потилиці надаю — ти в мене постоїш! — погрозився Ганжа. — Тобі що: іншого місця не знайшлося — витрішки пасти?

— І чого ти, Василю, такий скаженющий? — опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. — Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все — бу та бу! А нема, щоб по-людському!

— З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, їй-богу, прожену!

Іван ще далі відступив од Ганжі:

— А сердитись будеш?

— Чого б то я мав сердитись?

— Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.

— Хату? — здивувався Ганжа. — А хто її має палити?

— Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як люди взялися казати, то рано чи пізно, а накрячуть… От ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…

— Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?

— От-от, — засміявся Іван. — То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.

— Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!

В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку, Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:

— Отже бісова жінка!

— Що там таке?

— І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..

— На мого.