І будуть люди

— А, Ольга! — весело засміявся Гінзбург. — Та нікому спуску не дає. Тій на зуби не попадайся… Ось зачекай, приїде вона колись до тебе та візьметься за ваших жінок…

— Я всі містки по дорозі порозбираю, — пообіцяв похмуро Василь.

Вже прощаючись, Гінзбург пригадав:

— А як у вас справи з школою?

— Та як… — зам’явся Василь. Поліз був рукою до потилиці, а потім махнув досадливо: — Не кується й не мелеться!.. Школа, товаришу, то є, хороша є школа… Так що ж толку в тій школі, коли дітей вчити нікому.

— Як нікому? — здивувався Гінзбург. — Пам’ятаю: вам ще торік учителя послали.

— Та прислали, — невесело погодився Василь. — Тільки краще б ви його собі залишили… Біда то наша, а не вчитель… Куди йому з чужими дітьми возитися, коли він скоро своїм не зможе ради дати.

— Він що — багатодітний?

— Еге ж, багатодітний: уже третя дівка з отаким-о животом від нього ходить… А він, гад прищавий, ще з однією собачу любов закрутив!

— Ну, це вже ваш недогляд, — заперечив Гінзбург. — Це вже ви повинні перевиховувати…

— Його й без мене дядьки обіцяють перевиховати. Хай тільки піймають іще біля якої — вони йому котячі горішки вилущать. Викинуть і понюхати не дадуть… А я його, такого, й на поріг до школи не пущу! Совість моя партійна того не дозволить…"

"— Доведеться підшукати вам нового учителя, — погодився Гінзбург. — А ти сам не жди, поки тобі на тарілці піднесуть, — зайди в наросвіту, може, на твоє щастя хто й знайдеться.

— Та я-то зайду, зайти не штука…

— Зайди, зайди! — подав на прощання руку секретар. — Ну, то бувай здоров, коли що — не забувай!

І розійшлися: Гінзбург у повітком, Ганжа — спершу в наросвіту, потім на пошту — за свіжими газетами і аж тоді вже — в рідне село.

Там його ждали й не ждали. Коли втомлений Ганжа пізньої ночі підходив до своєї хати, від стіни відклеїлась темна постать, ворухнулася йому назустріч.

— Хто там? — спитав суворо Ганжа, намацуючи рукою ребристу ручку нагана.

— Дядьку Василю!

— Максиме?.. Ти чого тут стирчиш?

— То вас пустили, дядьку Василю?

Голос парубка аж тремтить від радості, він тупцяється біля Ганжі в своєму пошарпаному кожушкові молоденьким ведмедиком, торохтить узувачкою по дзвінкій, уже трохи підмерзлій землі.

— Пустили? — дивується Василь. — Та хто б це мав мене забирати?.. Постій, постій, а це що в тебе?

— Та-а… Це так… — ніяково бубонить Максим та й намагається приховати за спиною Івасютину гаківницю. Тільки де ж її в біса затулиш, оцю багацьку пукавку, коли вона своїм гранчастим дулом мало не дістає хлопцеві до вуха!

— То ти мене тут стеріг! — догадався, нарешті, Василь і, обійнявши парубка за плечі, на мить притиснув його голову до своєї шкуратянки. — Ну, спасибі, брате, спасибі!..