І будуть люди

Тому потягнулася до нього, тихенько попросила:

— Поцілуй мене… Як колись цілував…

А потім, пригорнувшись до нього, відразу ж заснула: невеличка, худенька, втішена.

І Володьці зовсім було б добре, коли б не спогад про Гінзбурга, спогад, од якого він ніяк не може одв’язати-ся, і відчуття незаслуженої кривди. А Гінзбург, не підозріваючи навіть, що став причиною Володьчиного зіпсованого настрою і Марусиних сліз, сидів за столом з Васильовичем.

Вже було пізно. Домашні вляглися спати. Таня теж, вибачившись перед гостем, пішла на свою половину. Гінзбург залишився на самоті з господарем. В чисто прибраній кімнаті, обвішаній образами, фотографіями і вишитими рушниками, на яких Данилівна, переходячи з пілку на пілку, все йшла, все співала, несучи відра з водою, в цій кімнаті залягла тиша, отой мирний спокій, що можливий тільки після невтомного трудового дня. Навіть нова лампа, засвічена заради гостя, і та не різала очі яскравим вогнем, а лилася м’яким світлом. І було в тому світлові щось від вибачливо-лагідної посмішки Данилівни.

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати…

Васильович сидів, поклавши великі руки на стіл, так наче вони, оті руки, найбільш натомилися і насамперед вимагали спочинку. Пальці огрубілі, тверді, покриті такою намозоленою шкірою, що не візьмеш і ножем; нігті пообламувані, покороблені, збиті, з чорними смужками закам’янілої землі — не видовбаєш до самої смерті. Тільки Васильович не соромиться їх: покладе хоч перед яким паном, хоч на яку скатертину, бо свята ота «грязь», бо із отієї «грязі» їдять хліб і пани, й мужики.

Було вже говорено й переговорено. Здебільшого Гінзбург запитував, Васильович відповідав. А що Гінзбург умів не так говорити, як слухати, а все, про що він запитував, і справді мало для нього неабияку вагу, то Васильович потроху-потроху та й розговорився. І вже не крився од гостя найпотаємнішими думками, бо був переконаний, що ця людина не використає щиру сповідь проти нього.

Хвалився хазяйством. Полем, де не знайдете зараз жодної бур’янини, хоч крізь сито просійте…

— Бур’яни — то наш ворог. Вони і землю виснажують, і культурні рослини пригноблюють. От я в полоні у Німеччині був, у бауера робив. Дак він, поки посіє, тричі землю переверне, крізь пальці пропустить. А насіння! Зернина до зернини, і все протруєне. А наш дядько землю сяк-так поскородив та й сіє. А що сіє, зерно чи кукіль, і сам того не зна. От і родять бур’яни по самісінькі вуха!

— Ну навіщо сумна така картина! Землю і в нас люблять…

— Жінок теж, Соломоновичу, люблять… Тільки один любить її лишень тоді, як зверху лежить, а в другого любов ота не згаса, як вона захворіє та їй догляд потрібний. То яка любов праведніша?..

Про садки говорив:"

"— Як у нас із садами звикли? Ткнув саджанець — та й хай собі росте на здоровля.