І будуть люди

Синів моїх не хочеш?.. Ну й дурень… Тоді поїхали до молодиці… Є молодиця — сам до неї пішов би, так Хведора не пустить! Забирай вареники, які лишилися, бо в неї, мо’, закуски нема…

Вигрібали вареники розчепіреними п’ятірнями, набивали ними кишені.

— Отого хапай-но, Матвію! Отого, пузатішого!.. Іч, як вимазався в олію!..

Потім Іван згадав, що в коморі повне решето сирих яєць. Виніс, похитуючись, поставив на стіл:

— Греби, поки жінка не побачила!

Курячі яйця теж помандрували до кишень.

— Набрав? А теперечки поїхали…

Наказав синам нікуди не рипатися, підхопив недопиту сулію та й двигонув із гостем надвір.

— Ех, пить будем та гулять будем!..

Та пили… Та гуляли…

Повернувся Іван од Марти Лисючки вже один. Хто-зна, чи й знайшов би дорогу додому, та кобила, спасибі їй, сама привезла. Їхав Іван голічерева, задравши ноги. І якщо хто стрічався, то бачив тільки руді чоботи, задерті до неба, та чув голосне хропіння і булькання, мовби лежав там не Йван, а сулія із горілкою.

Матвій же доночував у Марти.

Прокинувся ще затемна. Довго кліпав очима — ніяк не міг розшелепати, де він, що з ним і чому лежить на лаві зодягнений під якимось кожухом. А тут іще голова — хоч стягуй її обручами, а тут іще в роті — наче сто солдатів онучі сушили. А до боків щось поналипало таке, що страшно й подумати.

Поліз до кишені — обмер. Сіпнувся до другої — те саме! Аж тоді пригадав і вареники, і яйця, які так і не витяг із кишені. Та й прокляв нищечком друга: «Щоб же ти, Іване, був такий здоровий! Як же теперечки встану та вийду із хати?» Бо Марта уже не спить — порається біля печі.

Помітила, що гість прокинувся, підійшла до нього:

— Скидай штани і пінжак!

— ?..

— Скидай, скидай, буду прати! І спіднє скидай. Іч, до чого додумалися: крашанки у кишенях носити!

Отак і залишився Матвій у Марти Лисючки. Приймак не приймак, чоловік не чоловік, а щось таки на нього схоже, хоч і не ходили під вінець. Чимось сподобався, припав до душі, за дві гарячі ночі вибив із Мартиного серця і Ганжу, й парубків та й оселився надійно у ньому. І не зводила Марта із свого Матвія закоханого погляду, і йшла селом, як після ясної купелі, хвалилася жінкам:

— А що хазяїн, а що любить дітей… Вони так і липнуть до нього.

А Матвій шпарко заходився біля хазяйства. Полагодив пліт, навісив нові ворота, пофарбував охрою, і вони ще здалеку вабили око веселим кольором…

Впорався на подвір’ї — зайшов до комори. Засунув у зерно руку — чи не перегрілося? — намацав мішки.

— А це що?

Марта не втаїла нічого: чоловік же, можна вважати.

І спохмурнів одразу Матвій — гострим поблиском зблиснули очі. Мовчки став розгрібати зерно, витягувати чували.

— Матвієчку, навіщо?

Не відповів. Ухопив пузатий чувал за гузир, зло вискаливши зуби, рвонув догори, висадив із закрома.