І будуть люди

Поставив свого воза край вигону, поміж інших підвід, розпріг коня, кинув йому сіна, наказав синам:

— Ви ж глядіть — нікуди ні кроку! А то цигани покрадуть.

Хоч, признатися, не дуже надіявся, що залякав їх циганами.

— А захочете їсти — ондечки торба із хлібом і цибулею…

— Так вона ж, тату, порожня!

— Як, порожня? — витріщивсь на старшого Йван. — Я ж сам туди дві хлібини укинув!

Смикнув за торбу — вона так і злетіла в повітря. З’їли! Строщили ще по дорозі, та так, що тато не чув і не бачив! Ну й дітки! Оцих би отим молодикам у юнгштурмівках на підмогу! Бач, сидять, світять на тата такими очима, наче й вони не вони!

Потрусив, потрусив Іван торбою, немов усе ще надіявся, що звідти щось випаде, а потім кинув на воза, сказав синам:

— Ждіть же тепер, поки тато вам щось принесе!

Та й майнув на ярмарок: якщо вже на плуг грошей не вистачить, то хоч що-небудь купити. Не вертатися ж із порожніми руками додому!

А там народу, а там товкотнеча, немов зібралися з усієї Полтавщини, та ще й з інших губерній добавилось. Підхопила, закружляла, завертіла Івана людська течія, кидала туди-сюди, носила од берега до берега, та він їй і не опирався, бо йому все було цікаво, до всього мав прицінитись та примірятись. А над людським отим морем яскравими сплесками поодинокі дзвінкі голоси:

— Пиріжечки!.. Кому пиріжечків!..

— Купуйте горшки, миски, горнята, макітри!..

— Дівчата, ану чоботи! На підковах, з дзвіночками.

— Бублики, бублики!.. Пара — п’ятак! Пара — п’ятак!.."

"— Гей, налітайте, дешево продаю! Собі на збиток, вам на прибуток!..

А з іншого боку — протяжне, жалісливе, ще змалку знайоме Іванові:

— Пода-айте, Христа ради! Православні, не пожалійте копієчки!..

І вже новіше, нахабно-весело, охриплим, проспиртованим голосом:

— Граждане, пожертвуйте!

А Іван — далі та далі: мимо рундуків і яток, обвішаних, набитих всілякою всячиною, — так що тільки очі розбігаються.

Виплеснуло його аж на другому кінці майдану, якраз навпроти химерного ящика з широким рукавом на високій тринозі, що скидався на фотоапарат. Поруч із ящиком — миршавий чолов’яга з шельмуватим обличчям.

— Ану, хто хоче побачить, як червоний командарм Будьонний рубає білополяків? Всього десять копійок.

Десять копійок за таке видовище заплатити не жаль, й Іван просунув голову у рукав. Перед очима у нього з’явилося маленьке віконце, а навпроти — наклеєна картинка. Тільки як не приглядався Іван — нічого не побачив, окрім якогось лісу.

— А де ж Будьонний? — запитав він спантеличено, вистромивши голову.

— Ліс бачив?

— Бачив…

— Ото Будьонний якраз за тим лісом білополяків дорубує,— відповів йому під регіт тих, що раніше спіймалися, шельма.