І будуть люди

Лишень махнула рукою: продавай усе, хоч і дітей поспродуй, а мені вже все одно, та й заходилася біля печі. А Іван, радий, що так легко переміг дружину, мигцем за шапку та й із хати — лаштувати воза, насипати два чували пшениці, бо збирався ж виїхати пораніше, щоб не прогавити торгу.

Повернувся із двору, коли вже зовсім стемніло. Саме збиралися вечеряти. На долівці посеред хати примостились кружечком Приходьченки: хто на полінці, хто на колінці, а хто і на своїй половинці. Старшенькі усі в штанях з помочами через плечі, а менші — у довгих забрьоханих сорочечках: на штани усім не вистачало. Хведора, ще й досі сердита, витягла із печі чавуняру з нечищеною, в «мундирах», картоплею, гепнула ним посеред кружка: їжте, хоч подавіться! А сама кинула рогач та й пішла геть із хати.

Приходьченків мало обходило, сваряться тато із мамою чи ні. Обліпили чавун, хапали один поперед одного гарячу картоплю. Іван швиденько шапку із голови — та на долівку: примостився і собі поміж синами.

— Ох і бульба! Оце бульба дак бульба! — примовляв весело він, ганяючи по долоні гарячу картоплину. — До такої і сала не треба!

— Хоцу сала! — озвався відразу найменший, що обгризав картоплину, як яблуко, щоб не попекти губи.

— Від сала, сину, ратиці ростуть, — відповів Іван. — З салом і дурень картоплю жуватиме, а ти без сала попробуй. Отоді й побачимо, який ти молодець!

Приходьченки всі були молодцями: не встиг Іван і оглянутись, а в чавуні вже тільки чорненька водичка при денці!

— Х-ху! — оддував щоки Іван. — Так, мабуть, і царі не вечеряли! Теперечки і запити не гріх.

Звівся, пішов до великого дерев’яного цебра, поволік за собою вервечку синів. Пили по черзі, по старшинству, вслід за татом прихвалювали:

— Сма-ачна!..

Іван весело дивився на синів, що, слава богу, не хворіли, не квиріли — росли, як із води. Чи то набрались од батька веселої, безжурної вдачі, що зроду-віку бив лихом об землю та ще й пританцьовував, чи позичили в матері нев’янучого здоров’я, яка й досі ходить із дівочим, на всю щоку рум’янцем, тільки йшли їм на користь і пісні харчі, і вічні нестатки. В інших діти хворіють, помирають, Іванових же не бере ні чума, ні пропасниця: як висиплять босоніж на сніг в найлютіший мороз, то в дядьків та тіток, що мимо проходять, аж спини дубіють.

Тож Іван весело поглядає на синів, на невигубне сім’я своє, що, загартоване, ростиме хоч і на камінні, і велика любов освітлює його очі:

— Хлопці, а хто поїде ярмаркувати із татом?

— Я поїду!.. Я!.. — закричали дружно сини, обступаючи тата.

Навіть найменший, якщо не рахувати отого, що в колисці, і той пнувся до нього, простягав рученята з-під довгих рукавів сорочки, що закочувалась йому аж на плечі.