І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
А ще нижче, на самому крайчикові, приліпилися літери: «П. П. Д. В.». Таня довго ламала над тими літерами голову, а потім спитала в Данилівни.
— Та це ж я! — пояснила, тикаючи пальцем у літери. — Приходько Палажка Данилівна вишивала. Ото як знайшлася у мене Галя, я його й вишила…
— То ви вмієте читати й писати?
— Та де там!.. То сусідка мені написала, а я вже по наведеному й вишила.
— Давайте я вас буду навчати, — пропонує Таня, рада все зробити для оцієї жінки. — Це зовсім неважко!
— Ой спасибі, голубонько! Тіки ви вже спершу навчіть молодших, а мене старий і так не розлюбить.
Ця розмова відбулася пізніше, коли Таня вже обжилася у Приходьків, трохи оговталась у школі і не тільки навчала дітей, а й почала вести лікнеп. І таки умовила Данилівну сісти за парту поруч із такими ж, як сама, неписьменними жінками та чоловіками.
Але це буде трохи пізніше. А поки що Таня заходить до класу, заходить разом із товаришкою Ольгою. І та, відповівши на дитяче «добридень», відрекомендовує Таню:
— Діти, оце вам ваша навчителька Тетяна Олексіївна Світлична…
Таня підходить до столу, обпирається на нього долонями, і ноги у неї трохи тремтять, і пересихає у горлі.
— Добридень, діти! — каже вона. — Давайте познайомимось!
Малюки дивляться на неї, принишклі, зацікавлені, насторожені — тридцять пар очей, тридцять натур, тридцять характерів. Дивляться на молоду вчительку, яка не тільки учитиме їх читати й писати — навчатиме відрізняти зло від добра, любити одних і ненавидіти інших, від якої багато залежатиме, ким вони виростуть.
Не можна сказати, що з першого ж дня в Тані все пішло як по маслу. З дітьми ще сяк-так, хоч не раз ловила себе на тому, що починає втрачати терпець, коли котрийсь із учнів ніяк не може засвоїти найпростіших, здавалося б, речей.
— Яка це літера, діти?
— Ги-и! — кричить дружно клас.
— Так яка це, Петрусю, літера?
Петрусь, який щойно кричав разом з усіма, спантеличено блима очима.
— Ну, яка?.. — допитується Таня. — Ти ж її щойно вимовляв. Що тут намальовано?
— Гарбуз.
— Вірно, гарбуз. То яка це літера?
— Гарбуз.
— Сідай! — не витримує Таня. — Галю, скажи ти, яка це літера?
Галя зиркає хитренько на свого сусіда-невдаху, голосно відповідає:
— То літера «ги»!
— Правильно, літера «ге». Сідай, Галю… То що тут, Петрусю, написано?
— Гарбуз, — приречено торочить Петрусь. Можна його зараз хоч убити, а він нізащо не згодиться, щоб гарбуз називати на «ги»!
Потім удома, пригадуючи урок, Таня клянеться більше не гніватись, бути стриманішою, хай десять, двадцять разів доведеться пояснювати одне й те ж. Не сердитись навіть тоді, коли всі діти принесли по десять паличок для лічби, а Петрусь приволік усього одну, зате таку, як пужално, ще й у візерунках.









