І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
Якось в Івана опоросилася свиня. Поросята як поросята — рожеві, веселі, ссуть, аж захлинаються, лише одне таке нікудишнє, таке згорблене й синюшне, що Іван узяв його за хвоста, аби викинути на гнойовисько.
Ото саме тоді, коли він виносив із сажа вниз головою порося, і нагодилась Палажка.
— Куди ти його, Іване?
— Віднесу на вгород та посаджу: мо’, свиня добра виросте!
— Дай краще мені.
— Тобі що, покійник потрібен у хату?
— А може, і вихожу…
— Та бери, я ще й спасибі скажу! Хоч труну не треба буде збивати та на батюшку розорятись…
Палажка ухопила синюшника, притулила до грудей, понесла додому. За кілька днів Микола, зустрівши брата, сердито пообіцяв:
— Я тобі, брате, цього повік не забуду!
— Тю на тебе! — витріщився Іван. — Сказився, чи що?
— Сказився б і ти! Ось я твоїй жінці не порося — бичка коростявого підкину. Як покладе його на ніч коло себе, так подивлюся, що ти мені скажеш!
Іван, розкумекавши, в чому річ, аж точився од реготу. Гукав услід розгніваному братові:
— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!
А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:
— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!
— А що там таке?
— А таке, що у людей свині як свині, а наші рисаки рисаками: хоч до армії одсилай!
Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує, — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь аж горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.
Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.
Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, їдять, а очі аж злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять."
"Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак… І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?..









