І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворіла."
"Біле воїнство протрималося в Хоролівці недовго. Весь цей час Таня не виходила в місто: там посеред майдану повісили комітетників, їх замерзлі тіла погойдувалися на страшній колисці і вдень і вночі, порошилися снігом розхристані груди. Мама бідкалася за Федьком, Таня ж таємниче помовчувала: ще в першу ніч, коли прийшли білі, вона допомогла братові врятуватись від смерті.
Було це так.
До них стали постоєм два офіцери — молоді, веселі, голосисті, як півні. Заїхали на баских конях, тато показав їм на стайню, а коли офіцери завели туди коней, запросив гостинно до хати:
— Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, візьми відро і напоїш потім їхніх коней.
Один з офіцерів галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила свої білі ручки!.. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима її все ще звивалися оті страшні нагаї.
Витягла відро води, занесла до стайні. І хоч офіцерські коні потяглися до неї мордами, вона обійшла їх, підставила відро Васьці.
— Таню!
Гарячий шепіт упав на неї прямісінько з неба. Таня ойкнула, впустила відро, облила собі й Васьці ноги.
— Таню, не бійся, це я.
Федько виглядав до неї з горища, як домовик. Весь у сіні, трусить пилюкою — заривався, видно, на самісіньке дно.
— Таню, де вони?
— В хату пішли, — ледь ворушачи губами, відповіла Таня. — Тато їх запросили.
— Запросили?.. Дорожчі, значить, від рідного сина!
Ображений усміх кривить Федькові вуста, недобрими вогниками спалахують очі. Він хапається за бантину, дригаючи довгими ногами, повисає на ній, потім спритно стрибає на землю.
— Що ти робиш, божевільний! — жахається Таня. — Адже можуть зайти!
— Не зайдуть… їхні коні?
— А то чиї!
— Гарні коні.
Федько гладить крайнього жеребця по лебедино вигнутій шиї, перебирає пальцями гриву, і якась розбишацька думка вже миготить у його чорних очах.
— Ти що думаєш робити?
— Нічого, — загадково посміхається Федько. — Полізу ще на горище — погріюся. А ти наготуй мені щось на дорогу поїсти. Та дивись, — дома ні слова!
Таня лише киває головою. Ще змалку звикла беззастережно скорятися братові і тепер думає тільки про те, як би непомітніше винести з хати їжу.
Прийшла до стайні вже в сутінках. Коні спокійно хрумали сіно, стукали копитами в дошки, порипували ясла. Прислухалась, тихенько покликала:
— Федю!.. Федю!..
Брат котом зіскочив додолу — навіть не стукнув чобітьми.
— Ти чого так довго возилася? — спитав невдоволено, беручи хлібину, добрий шмат сала, пиріжки з капустою й м’ясом.
— Не могла. Оті двоє все сиділи за столом: то обідали, то домовлялися з татом про молебень…
— Молебень?..









