І будуть люди
- Автор:Анатолій Дімаров
- Раздел:Серьезное чтение, Современная проза, Историческая литература
О книге «І будуть люди»
Читать «І будуть люди» онлайн бесплатно
Якщо нас не жаліє, то хай хоч над собою ізглянеться. Повернуться ж справжні власті — не минути йому шибениці!
Федько приходив додому пізно ввечері — ночувати. Тато із ним не розмовляв — відразу ж замикався у себе в кімнаті, глухо бухикав, але братові, здається, те мало боліло. Вривався до хати, веселий, збуджений, червоний з морозу, ставив у куток гвинтівку, жбурляв прямо на лавку кожуха з червоною широкою перев’яззю на рукаві, голосно командував:
— Мамо, давайте щось їсти!
Мама перелякано сичала на нього, трусила обвислими щоками:
— Тс-с-с, бузувіре!.. Тато он доходить, а ти кричиш, як циган на ярмарку!
— Все ще кашляють? — питав Федір. — Треба б їм лікуватися.
— Та вже ж долікував рідний синок — хоч зараз у могилу, — казала докірливо мама, подаючи на стіл.
Федько на те нічого не відповідав. Жадібно, по-вовчому ворушачи щелепами, їв борщ, обгризав маслаки, аж тріщало в хаті.
— Зуби поламаєш, дурний! — жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом і жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хіба ж тепер далеко до біди! Все пішло шкереберть, все переплуталося на білому світі, уже й не розбереш, де спід, а де верх."
"— Нічого, мамо, наші зуби не так легко зламати! — весело втішає її син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортає матір до широких грудей: — Ми з вами, мамо, ще трусонемо світовою буржуазією!
— Пусти, шалапутний! — виривається сердито мама, замахується на сина ганчіркою. — І за які такі гріхи послав нам господь оцього баламута? — скаржиться вона, а Таня не зводить із брата наляканих очей.
Бо він здається їй чужим та незрозумілим. Його наче підмінили відтоді, як вони востаннє бачилися. Щось нове, доросле і мужнє появилося в ньому, і Таня зараз не відважилася б отак, як колись, покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Від нього так і віяло отими зборищами, демонстраціями, мітингами, що в них закрутилась знавісніла від волі Росія.
Іноді брат приходив не сам — приводив з собою ще й друзів. Переважно це були такі ж молоді, як і він, хлопці, здебільшого ремісники — вся ота містечкова біднота, що зроду-віку гнулася від зорі до зорі по своїх халупах над виснажливою одноманітною роботою, а по неділях та святах пропивала з себе останню сорочку — забувалася в п’янім чаду. Ще рік чи два тому вони наважилися б зайти до них хіба що тільки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до світлиці разом із Федором, господарями сідали до столу, сперечалися й кричали, незважаючи на татів роздратований кашель, що рвав йому груди.
Бо тепер вони не боялися ні бога, ні чорта.









