І будуть люди

Свят, свят, свят, що ви таке кажете, Віталію (з поваги до академічної освіти тато ніколи не звертався до зятя на «ти»). Та хто б же цього хотів!..

А саме до цього і йшлося, — вів своє зять. Хіба тато не чули, що цар під впливом цариці збирався замиритись із кайзером, віддавши йому половину Малоросії та балтійські всі землі? То нехай же тато не проклинають, а молять бога за тих рішучих синів нашої многострадної Росії, що захистили її від жахливої долі!

— Але як же без царя? — не піддається ще тато. — Як будемо жити без пастиря?

— А як в інших країнах живуть? — спитав і собі зять з ледь помітною усмішкою з отакої татової наївності.

— Ну, то ж безбожники! — відмахнувся тато. — Жабоїди…

— Цар буде, — втішав тата Віталій. — Дім Романових вижив себе, але це не значить, що Росія лишиться без царя. Російський народ вихований в дусі царизму, він не може жити без пастиря. Хіба після того, як зник рід Іоанна Грозного, лишився порожнім російський престол? Нова свіжа кров ввіллється в Росію з новою династією, сильна воля і тверда рука візьме владу над нами. Нового Петра чекає змучена наша Росія.

— Ну, дай боже, дай боже! — світлішає обличчям тато. — Спасибі вам, Віталію, втішили старого. А то як подивишся та послухаєш — волосся на голові ворушиться. Всі тільки й кричать: «Свобода! Свобода!» А з чим її їсти — ніхто толком не знає.

— То все перебродить. Все стане на місце."

"Дорогий гість поїхав надвечір, тато трохи заспокоївся. Він дуже шанував свого високоосвіченого зятя, схилявся перед його авторитетом. Зять мав ясний розум і тверді погляди на життя. Закінчив духовну академію одним із перших, а от, бач, не схотів постригтися в монахи, відразу ступити на блискучу доріжку, що веде до високого церковного сану. Висловив тверде бажання повернутися на Полтавщину, в село: освічені пастори там потрібніші, ніж у пишних петербурзьких храмах. Посів парафію у великому селі під Хоролівкою — згодом на його запальні, сповнені глибокої віри казання почали з’їжджатися парафіяни з навколишніх сіл. Невелика церква тріщала від народу, пітніли обличчя й спини, задні гаряче дихали в потилиці переднім, напирали, щоб протиснутися ближче до амвона, де ставний, гарний, з буйним чорним волоссям і кучерявою борідкою батюшка промовляв слова із святого письма. Місцева аристократія: управителі маєтків, старости і писарі лисніли намащеним волоссям, дами мліли під вогнистими поглядами молодого священика, який — «Ах!» — такий байдужий до всього тілесного, а прагне тільки небесних красот, баришні впивалися кожним його словом, статечні хазяї-хуторяни, залишаючи церкву, гомоніли поміж собою схвально, що новий батюшка хоч куди, жаль тільки, що такий молодий. І відразу ж втішалися думкою, що і його не мине чаша сія: пройдуть роки — постаріє.